Гробниця

Напис на вході до парку Монсо оголошував години його роботи влітку та взимку. Мередіт увійшла крізь чорну ковану браму до зеленого обширу — і відразу легко собі уявила, як широкими алеями парку прогулюються Ліллі або Габі чи навіть сам Дебюссі рука в руку зі своєю донькою. Довгі літні сукні своїми краями здіймають легеньку куряву; а ген там, по периметру зеленої галявини, на одній з металевих лавиць сидять панянки в крислатих капелюшках. Статечно шпацирують відставні генерали у військових одностроях, а кароокі діти якогось дипломата ганяють дерев’яні коліщата під пильним наглядом гувернанток. Їй здалося, що за деревами вона побачила колони павільйону в стилі грецького храму. Трохи далі — льодосховище у формі кам’яної піраміди, закрите від публіки високим парканом, а поруч — мармурові статуї муз. Маленькі поні, запряжені цугом, катають верескливих веселих дітлахів по гравійних алеях парку.

Мередіт зробила багато фотографій. Якщо не брати до уваги одяг і мобільні телефони, здавалося, що парк Монсо виглядав так само, як і на тих світлинах сторічної давнини, що їх їй доводилося бачити. Усе було таким яскравим, таким чітким!

Із задоволенням поблукавши десь півгодини по парку, жінка нарешті вийшла з нього й опинилася біля станції метро з північного боку. Знак «Лінія Монсо № 2» над входом до станції, виконаний у стилі арт-нуво, виглядав так, наче він висів там іще з часів Дебюссі. Зробивши кілька фотографій, Мередіт перетнула заюрмлене перехрестя та ввійшла до сімнадцятого округу. Після елегантного парку в стилі фін де сьєкль[5] цей район виглядав одноманітним і сірим. Крамниці здавалися дешевими, споруди — нецікавими.

Легко знайшовши вулицю Кардіне, Мередіт так само легко відшукала багатоквартирний будинок, у якому понад сто років тому мешкали Ліллі та Дебюссі, — і вона відчула певне розчарування. Ззовні цей будинок був непоказним, непримітним, і взагалі — ніяким. Він не мав стилю та характеру. Але Дебюссі з особливою теплотою говорив про скромну квартирку, пригадуючи акварелі на її стінах та картини, написані олійними фарбами.

На якусь мить їй закортіло натиснути кнопку дзвінка та спробувати вмовити кого-небудь із мешканців впустити її всередину, щоб подивитися. Зрештою, саме в цьому будинку Дебюссі написав твір, що перевернув його життя — свою єдину оперу «Пеллеас і Мелізанда». Саме тут застрелилась Ліллі за кілька днів до п’ятої річниці їхнього подружнього життя, дізнавшись, що Дебюссі назавжди покидає її заради Емми Бардак, синові котрої він давав уроки гри на фортепіано. Ліллі вижила, але хірургам так і не вдалося витягти кулю. На думку Мередіт, те, що їй довелося решту життя прожити з таким чисто предметним спогадом про свого колишнього чоловіка, певним чином стало найпікантнішою — хоча й найжахливішою — подробицею цієї історії.

Вона вже була піднесла руку до сріблястого переговорного пристрою, але стрималась. Мередіт вірила, що кожне місце має свій особливий дух. Вона серйозно ставилася до ідеї, що за деяких обставин у будинку може лишатися щось на кшталт відлуння минулого. Проте тут, у цьому величезному місті, спливло чимало часу. Навіть якщо цегла та будівельний розчин лишилися тими самими, за сотню років бурхливого людського життя тут перебувало надто багато різних духів. Забагато кроків, занадто привидів.

І Мередіт утратила цікавість до вулиці Кардіне. Витягнувши мапу, вона згорнула її в акуратний чотирикутник і рушила на пошуки площі Клода Дебюссі. Коли ж вона знайшла її, то, відверто кажучи, її спіткало ще більше розчарування. Шестиповерхові споруди були якісь грубі, неоковирні. На розі — комісійний магазин. А довкола — ані душі. Ця місцина мала на собі ознаку занепаду. Пригадавши елегантні статуї письменників, художників та архітекторів, установлені в парку Монсо, Мередіт розсердилася на Париж за те, що він так убого й скупо вшанував одного з найвідоміших своїх синів.

Мередіт вирушила назад, до пожвавленого бульвару Батіньйоль. У всій літературі про Париж 1890-х років — Париж Дебюссі — про нього згадувалося як про досить небезпечне місце, що лежить подалі від величних бульварів і проспектів. Тут були райони quartier perdus, яких слід уникати.

Вона попрямувала далі — і вийшла на Рю де Лондр, де Габі й Дебюссі орендували в січні 1892 року свою першу квартиру, їй кортіло відчути щось особливе, якусь ностальгічну атмосферу, якийсь настрій, притаманний тільки цьому місцю, але в неї нічого не вийшло. Мередіт ішла, подумки відзначаючи номери, і, нарешті, зупинилася там, де мав стояти будинок Дебюссі. Відступивши крок назад, вона видобула блокнот, щоб звірити правильність номера, — і невдоволено насупилась.

День сьогодні явно нещасливий.

Схоже, що в якийсь момент минулого сторіччя вокзал Сен-Лазар просто поглинув цей будинок. Вокзал постійно розростався, проковтуючи шматки навколишніх вулиць. І ніщо довкола не пов’язувало минувшину із сьогоденням. Навіть фотографувати тут було нічого. Цілковитий брак усілякої присутності. Нуль.