Гробниця

Голова в Леоні пішла обертом. Їй хотілося поставити тисячу запитань, але вона не могла знайти потрібних слів.

— Леоні, — сказав Беяр, повертаючи її до реальності. — Бережіть свої сили для живих. Для свого брата. Для його дружини та дитини. Саме їм знадобиться ваша допомога.

Дружина? Дитина?

Її довіра до мосьє Беяра вмить захиталася.

— Та ні, ви помиляєтеся. Анатоль не має…

Цієї миті з-за столу почувся голос Ізольди:

— Пані та панове!

І враз кімната наповнилася стукотом і скрипом стільців — то гості, відсовуючи їх по полірованій підлозі, почали підводитися з-за столу.

Леоні нетвердо встала. Складки її зеленої сукні падали на підлогу, наче водоспад.

— Не розумію, мосьє Беяр. Мені здалося, що я втямила, але тепер бачу, що помилилась. — Вона запнулась, і до неї дійшло, що вона сильно сп’яніла й заледве тримається на ногах. Простягнувши руку, вона сперлась на спинку стільця.

— Ви дослухаєтесь моєї поради?

— Старатимусь, — відповіла Леоні з нещирою посмішкою. Її думки гасали по колу. Вона вже не розбирала, які слова були мовлені, а які існували лише в її сплутаній свідомості.

— От і добре. Я радий це чути. Хоча… — Беяр замовк, наче вагаючись, чи говорити далі. — Якщо дійсно настане час і вам доведеться вдатися до посередництва карт, мадемуазель, та знайте ось що: ви можете покластись на мене. Покличте мене; і я прийду на допомогу.

Леоні кивнула — і знову кімната шалено завертілась і заколихалася.

— Мосьє Беяр, — сказала вона, — ви так і не сказали мені, що означає отой другий напис. Той, що на підлозі.

— Fujhi, poudes; Escapa, non?

— Так, саме ці слова.

На обличчя Беяра набігла тінь тривоги.

— Ти можеш бігти, але втекти не зможеш.

ЧАСТИНА VI РЕН-ЛЕ-ШАТО Жовтень 2007 року

РОЗДІЛ 44 30 жовтня 2007 року, вівторок

Коли Мередіт прокинулась наступного ранку, голова її гула, бо спала вона погано. Випите вино, шепіт вітру та химерні сновидіння — усе це разом не дало їй добре виспатись.

Їй не хотілося згадувати про ніч. Про привиди та смутні видіння. Про те, що вони можуть означати. Їй треба зосередитись. Вона приїхала сюди виконувати роботу, і саме цим їй слід наразі перейматися.

Мередіт стояла під душем, аж поки не побігла холодна вода, потім прийняла дві таблетки тайленолу й запила їх пляшкою води. Витерши волосся рушником, вона вдягла зручні блакитні джинси, червоний светр і пішла вниз поснідати. Ум’явши гігантську таріль яєчні, бекону та смаженої картоплі й запивши все це двома чашками міцної й солодкої кави по-французьки, вона знову відчула себе людиною.

Мередіт перевірила свою сумочку. Усе на місці — телефон, фотоапарат, записник, ручка, сонячні окуляри та місцева мала. Трохи нервуючи, вона спустилась до зали, де мала зустріти Хола. Біля реєстратури стояла черга. Іспанське подружжя скаржилось на замалу кількість рушників у своєму номері, французький бізнесмен намагався з’ясувати, за що з нього зідрали додаткову платню, а біля кімнати консьєржки стояла гороподібна купа багажу, що її мали завантажити в автобус з англійськими туристами, котрі прямували транзитом до Андорри. Реєстраторка працювала не покладаючи рук і вже починала нервувати. А Хола ніде не було видно. Мередіт унутрішньо була вже готова до того, що Хол може й не прийти. Протверезівши вранці й утративши сміливість, яку давав йому алкоголь, він, можливо, уже пошкодував, що піддався імпульсу й запросив незнайомку на прогулянку. Водночас їй усе ж таки кортіло, щоб він прийшов. Так собі, нічого особливого, і вона не помре з горя, якщо Хол її підведе. Проте Мередіт не могла не зізнатися сама собі, що неприємний холодок у грудях вона таки відчувала.

Вона стала гаяти час, розглядаючи фотографії та малюнки, розвішані на стінах вестибюля. То були звичайні олійні полотна, що їх можна зустріти в кожному провінційному готелі. Сільські краєвиди, вежі, оповиті імлою, пастухи, гори — загалом, нічого особливого. Світлини були цікавіші, явно підібрані так, щоб підкреслити атмосферу «рубежу століть». Узяті в рамку портрети в коричневих і сірих тонах. Жінки з серйозними виразами облич, із туго затягнутими таліями, у широких спідницях та з високими зачісками. Застиглі в напружених офіційних позах чоловіки з вусами й бородами. Неприродно випроставшись, вони витріщалися в об’єктив фотоапарата.

Мередіт пробігла очима по стінах, скоріше оцінюючи загальне враження від цієї виставки, аніж удивляючись в особливості кожного знімку. Та раптом вона помітила один портрет, розташований біля вигину сходів просто над фортепіано, яке вона помітила вчора ввечері. То було коричнево-біле фото в чорній дерев’яній рамці, на ньому вона впізнала площу в Рен-ле-Бені.