ГАЛАПАГОС

Це суперечливе тлумачення того, як мало більшості з нас призначено зробити в житті, хоч яке довге воно було б,- не мій винахід. Уперше я почув про це шведською мовою на похороні - не на власному, бо був тоді ще живий. Покійником у тому перехідному обряді виступав тупий і непопулярний серед робітників на верфі майстер, якого звали Пер Олаф Розенквіст. Він помер молодим - принаймні тоді його вік вважали молодим,- бо страждав, як і Джеймс Уейт, успадкованою хворобою серця. Я пішов на похорон разом із приятелем-зварником, і звали його Яльмар Арвід Бострьом, хоч як там звали когось мільйон років тому, не має тепер істотного значення. Коли вже виходили з церкви, Бострьом мені й каже: «Ну що ж, адже бетховенської Дев'ятої симфонії він не написав би все одно».

Я запитав, чи сам він придумав цей похмурий жарт, і Бострьом відповів, що ні, просто чув його від свого дідуся-німця, який служив під час першої світової війни офіцером, відповідальним за поховання загиблих на Західному фронті. Солдати, яким уперше доводилося виконувати таку роботу, звичайно розводили філософію над тим чи тим трупом, у чиє обличчя вони ось-ось шпурнуть лопату землі,- мовляв, а що б він міг зробити, коли б не поліг таким молодим? Чимало було цинічних висловів, якими ветерани обривали такі роздуми новобранців, і одним із них був: «Не журися за нього. Все одно бетховенської Дев'ятої симфонії він не створив би».

Коли мене самого поховали молодим у Мальме, за якихось шість метрів від Пера Олафа Розенквіста, то Яльмар Арвід Бострьом, виходячи з цвинтаря, те саме сказав і про мене: «Ну що ж, Леон усе одно не написав би бетховенської Дев'ятої симфонії».

Атож, а згадав я про цей вислів у хвилину, коли капітан фон Кляйст докоряв Мері за те, що вона оплакувала смерть чоловіка, якого вони вважали Віллардом Флемінгом. На той час вони були в морі лише дванадцять годин, і капітан ще відчував певну перевагу над нею та й над рештою пасажирів також - майже над усіма.

Пояснюючи, як тримати судно на західному курсі, фон Кляйст сказав їй:

- Яке це марнування часу - оплакувати зовсім незнайому людину! З того, що ви мені розповіли, я зрозумів: родичів він не мав та й ні за яку суспільне корисну справу останнім часом теж не брався. То навіщо всі ці сльози?

Тут був для мене якраз слушний момент, щоб устряти зі своїм безплотним голосом і промовити: «Бетховенської Дев'ятої симфонії він напевно не написав би».

Фон Кляйст спробував трохи пожартувати, але це в нього не дуже вийшло, коли він сказав:

- Як капітан судна, я наказую вам плакати тільки у тих випадках, коли є підстава. А зараз нема чого плакати!

- Він був мій чоловік,- скиглила Мері. - Я сприйняла церемонію одруження, яку ви здійснили, дуже серйозно. Смійтеся собі, якщо хочете.

Уейт лежав тоді там, де його застала смерть, до холодильника його ще не затягли.

- Він чимало дав цьому світові і ще дав би багато, коли б ми змогли його врятувати,- додала Мері.

- А що ж такого визначного цей чоловік дав світові? - поцікавився чоловік

- Він знав про вітряки більше, ніж будь-хто з нині живих,- сказала вона. - Він говорив, що можна позакривати всі вугільні та уранові шахти: завдяки самим лише вітрякам можна перетворити найхолодніші закутки планети на такі ж теплі, як Майамі у Флоріді. А ще він був композитором.

- Справді? - здивувався капітан.

- Так, він написав дві симфонії.

Мені це твердження здалося пікантним - у світлі сказаного вище виходить, що Уейт у свою останню земну ніч претендував ще й на роль автора двох симфоній. А Мері, розповідаючи далі, запевняла, що, коли повернеться додому, неодмінно поїде до Мус-Джо й розшукає ті його симфонії, які ніколи ще не виконувались, і спробує знайти оркестр, щоб зіграв їх уперше.

- Віллард був такою скромною людиною! - зітхнула вона.

- Мабуть, що так,- погодився капітан.

Через сто вісім годин капітан виявить, що перебуває в стані безпосередньої конкуренції з отим зразком чеснот.

- Якби Віллард був живий,- казала Мері,- він напевне знав би, що робити. Капітан тоді вже остаточно втратив самоповагу, і вона більш ніколи - хоч жити йому судилося ще тридцять років - до нього не повернеться. Ну хіба не справжня трагедія? Він відчував, що глузування Мері його принижує.

- Я справді ладен вислухати будь-яку пораду,- промовив він. - Ви тільки скажіть, що саме зробив би цей пречудовий Віллард, і я з величезною радістю вчиню саме так. '

На той час він уже відмовився від послуг свого мозку й вів судно лише за порадами душі, час від часу міняючи курс. Будь-якийсь острівець, навіть завбільшки з носовичок, викликав би в капітана сльози вдячності. Та ні, сонце, яке щойно було просто попереду, потім - з лівого борту, за кормою, і з правого борту, вкотре вже заходило за обрій.

На нижній палубі Селіна Макінтош кликала собаку

- Казашко-о-о! Казашко-о-о! Хтось бачив мою Казашку? Мері гукнула у відповідь:

- Тут, нагорі, її нема!