ГАЛАПАГОС

Коли Селіна уособлювала експеримент природи з незрячістю, то її батько - експеримент з безсердечністю. Авжеж, а Хесус Ортіс утілював експеримент природи із захопленням багатіями, тоді як я - експеримент природи з ненаситним підгляданням, мій батько - з цинізмом, мати - з оптимізмом, капітан «Баійї де Дарвін» - з необгрунтованою самовпевненістю, Джеймс Уейт - з безглуздою пожадливістю, Хісако Хірогуті - з депресивним станом, Акіко - з пухнастістю, і так далі, і таке інше.

Я пригадую один із батькових романів - «Ера оптимістичних потвор». У ньому йшлося про планету, де гуманоїди до останньої межі занедбали найважливіші проблеми свого виживання. І от, коли вже всі ліси було винищено, всі озера отруєно кислотними дощами, всі підземні води через промислові стоки стали непридатні до пиття тощо, гуманоїди раптом виявили, що діти в них народжуються з крилами, рогами чи плавцями, або з сотнею очей, або зовсім безокі, з величезним мозком і без мозку, і таке інше. Це були експерименти природи з істотами, які, можливо, в разі успіху, стали б кращими жителями планети, ніж гуманоїди. Більшість із них загинули чи були постріляні, але декотрі виявилися справді багатонадійними, і вони між собою поодружувались, і дали подібне собі потомство.

Тепер ту епоху, що минула мільйон років тому, коли я й сам ще жив, я б назвав теж «ерою оптимістичних потвор», причому більшість потвор тоді мали відхилення не стільки тілесні, скільки духовні. А нині вже ніякі експерименти не провадяться - ні з тілом, ні з душею.

Великий мозок тієї ери був здатний не лише на жорстокість заради жорстокості. Він міг також відчувати всі види й відтінки болю, до яких нижче-розвинені тварини були зовсім нечутливі. Жодна тварина на Землі не відчула б того спустошення, в якому Хесус Ортіс після отих 'Макінтошевих слів їхав ліфтом до вестибюлю. Він навіть не був певен, чи йому вистачить сили жити далі.

І мозок його був такий збурений, що всередині черепної коробки мерехтіли картини, яких жодна ніжчерозвинена тварина уявити не здатна. Ці картини були плодом чистої фантазії і зображували речі, що існують лише в людській уяві - як оті п'ятдесят мільйонів доларів, що їх "Ендрю Макінтош ладен був переказати з Манхеттена до Еквадору негайно, щойно почує по телефону потрібні слова. Він бачив образ «сеньйори Кеннеді» - Жаклін Кеннеді-Онассіс, який не відрізнявся від образів діви Марії, що їх Ортіс розглядав не раз - адже він був католик. В Еквадорі всі були католики. Всі фон Кляйсти були католики. Навіть канібали в нетрях еквадорської сельви, невловимі канка-боно, й ті були католики.

Ця «сеньйора Кеннеді» була прекрасна, сумна, добра і всемогутня. В Ортісовій уяві вона очолювала сонм божеств меншого калібру, які також мали взяти участь у «Круїзі віку до витоків природи», зокрема й ті шестеро гостей, що вже були в готелі. Ортіс від будь-кого з них не чекав нічого, крім добра. Як і більшість еквадорців напередодні розгулу голоду, він відчував, що приїзд цих гостей знаменує славетну мить в історії Еквадору, і їх слід оточити всіма можливими розкошами.

Але тепер правда про одного з цих начебто дивовижних прибульців, Ендрю Макінтоша, осквернила в Ортісовій уяві не лише другорядні божества, але й образ самої «сеньйори Кеннеді». На її портреті з'явились ікла, як у вампіра, з обличчя злізла шкіра, однак волосся залишилось. Це був тепер череп із вищиреними зубами, який не віщував для нещасного Еквадору нічого, крім чуми та смерті.

Картина була жахлива, і Ортісові ніяк не вдавалося прогнати її. Він подумав, що, може, позбудеться її надворі, під спекою, тож перетнув вестибюль, глухий до 'Зігфріда фон Кляйста, що гукав його з бару. 'Фон Кляйст запитував його, в чому річ, куди він іде тощо. Адже Ортіса знали в готелі як зразкового -лояльного, винахідливого, незмінно бадьорого - службовця, і 'фон Кляйстові він справді був потрібний.

Ось чому, до речі, цей готельний адміністратор не мав дітей, хоч був людиною гетеросексуальною, його сперма під мікроскопом виявлялася бездоганною і таке інше. Справа в тім, що він з п'ятдесятипроцентною гарантією міг бути носієм однієї спадкової і невиліковної хвороби мозку, нині невідомої, а тоді званої «хорея Гентінгтона». Це було одне з тисячі тих захворювань, які вмів діагностувати «Мандаракс».

Те, що нині нема носіїв хореї Гентінгтона,- просто везіння, як у казино. Так само, як те, що Зігфрід фон Кляйст став можливим носієм тоді, було просто невезінням. Його батько дізнався, що сам носій, коли вже був у літах, після того, як двічі дав життя.

І це, звичайно, означало, що старший, ефектніший і вищий на зріст брат Зігфріда, Адольф, капітан «Баійї де Дарвін», теж міг бути носієм цієї хвороби. Тож обидва - і 'Зігфрід, що помре бездітний, і Адольф, якому судилося стати плідником усієї людської раси, мільйон років тому ухвалили рішення - як вартий наслідування взірець безкорисливості - не паруватися, оскільки цей акт може дати біологічно значущі наслідки.