Пан перестав борюкатися. Лежав і дрібно тремтів нервовим дрожем. Олекса нахилився над ним, мовби бажаючи дати себе ближче пізнати.
— Я Довбуш Олекса.
Потім узяв за руку Мокрину. Підвів.
— А цесу жінку пізнаєш?
Пан глянув.
— Мокрина, — не то сказав, не то прохникав…
— То ти людей катував? То ти по шість годин буком бив людину, єк…
— Шипітку Якова, — підказує Мокрина.
— То ти місєць карав людей та й давав по двацік і п'єть буків шодвічі на днину, єк…
— Щупака Тодора та Демчука Йвана…
— То ти бив людей до смерті, єк…
— Грифеля Яська.
— Пане Довбуше…
Злотніцький хотів надати своєму голосові мужності й навіть діловитості, але не міг; голос зривався й пищав.
— Пане Довбуше… Беріть мої гроші, беріть усі мої цінності, я вам сам усе вкажу — тільки не мучте мене.
— А ти, як тебе просили не мучити — ти слухав?
— Я більше не буду. Я дам вам велику клятву, що більше не буду.
— А житє тим вернеш, шо єс позабивав?
— Я їм життя не верну, але я забезпечу їх родини. Я відпущу їх на волю… Я всіх своїх підданих пущу на волю — лиш пустіть на волю і ви мене. Беріть мої маєтки… все…
— Не по маєтки твої прийшов–сми суда, а по твою душу — аби ти людей бирше не мучив.[70] І не проси, і не трать слів дурно — все одно вмреш у лютих муках.
Схопив свічу і підніс її до руки пана. Злотніцький закричав, заборсався, але зв'язаний був міцно.
— Пали другу руку, — крикнув Олекса Мокрині. — Преціж він твого сина забив.
Мокрина похитала заперечуюче головою й відвернулася. Прискочив Дрислюк і почав палити другу руку. М'ясо зашкварчало, і скоро на тім місці, де торкалося полум'я, стала чорна обуглена маса.
Пан уже не верещав, а тільки мукав. Очі його вертілися, як два колеса і, здавалося, от–от вискочать з орбіт.
В хаті, видно, увечері палився камін. Ще жевріюче вугілля лежало обіч недопалених головешок.
— Дати би грані у пазуху, — запропонував Дрислюк.
— Сип. Він карав людей роками, а єго мук єка година.
Коло каміна лежали щипці. Дрислюк витягав жевріючі вугілля і клав на груди панові. Той борсався й скидав. Вугілля палило підлогу.
Олекса наступив ногою на плече панові й придавив його до землі. Скоро і груди, і живіт пана покрилися червоними гарячими жаринами. Сморід пішов по хаті.
Довбуш стояв над паном і дивився. Погляд його був суворий, але холоднокровний. Ні одної крапелиночки жалю не було видно в тім погляді. Це був не гуцул Олекса Довбуш, а втілення народної помсти. На одну шалю ваги його душі складалися сотні літ важких терпінь синів і дочок його народу — і низько впала шаля та. Скільки б не поклав Олекса панських терпінь на другу чашу — не вирівнятися вазі. Тому погляд Олекси такий суворий і не показує жалю, бо немає його в сій душі.
Вугілля почало пригасати. Олекса бистрим рухом відкинув свою ногу, блискавично замахнувся барткою і шваркнув по правій руці пана. Рука відділялася від тіла, але що була прив'язана, то зосталася на місці.
Мокрина підійшла й тихо торкнула Олексу за плече.
— Буде…
їй здавалося, що вона й тільки вона може розпоряджатися життям пана. З неї було досить, серце не витримувало, що бачили очі, — і от віддала наказ припинити. Але замість послуху почула у відповідь:
— Ні, жінко. Ти своє зробила і можеш іти, куди хочеш. А тепер ми своє зробимо.
Мокрина, понуривши голову, пішла до дверей. Олекса услід:
— Бери шо си вдаст із цего маєтку. Бери, чюєш?
Але Мокрина, не повернувши навіть голови, вийшла.
Олекса таким же гостро рвучким рухом вдарив пана по лівій руці — і знов зачекав.
Із сусіднього покою почувся крик. Довбуш випростався. Кивнув Дрислюкові головою. Той обережно одчинив двері й заглянув.
— Жінка з дитинов.
— А–а… Се та, що з паном своїм на спілку люде мучіла. Затни її.
Шалений крик одразу урвався. Задиханий Дрислюк вискочив, мовби за ним гнався хто.
— А дитину?
— То й дитину.
— Бий панське кодло. Віростет — такий буде, йк єго отец.
Дрислюк знову вскочив. За хвилину вибіг, якось дрижачи, і стояв, попустивши руки, мов не будучи в стані підняти їх знов.
— Підстав єй свічі, аби горіло! — командував Олекса, а сам двома ударами обуха перебив обидві голінки панові.
Дрислюк підставляв свічки під завіси на вікнах, під одежу, що висіла на стіні. Олекса вигрібав рештки жару з каміна й розкидав по підлозі. І без того було чадно в покою, тепер стало невиносимо. Але Олекса не йшов. Він дивився, як довгі язики полум'я лижуть матерію, добираються до дерева, як воно тріщить, сипить, потім займається.
І лиш коли переконався, що будинок дійсно загориться, пішов. Дрислюк за ним. Надворі став. Зачекав, поки перший червоно–жовтий язик показався наверх. Тоді свиснув.
Опришки йшли селом серединою вулиці, а ззаду їм присвічувало полум'я: то надобре вже розгорівся панський будинок, запалений опришками.
На вулиці не було нікого. Тихо стояли маленькі хатки, а в їх вікнах грали вогневі відблиски. Ні душі ніде — а Довбуш преці чує, ніби він іде серед товпи, тільки незримої.
— Єй, люде! — підняв Олекса голос до порожньої вулиці. — Чіму ховаєтеси? Вже немає вашого пана — а ви й мертвого його боїтеси? Віходьте… Йдіт подивітси. Не взєли–сми стебла їдного панцького–о.