Довбуш

Налив квартовий пугар і повільними ковтками випив одну третину. Випивши, потягнув правою рукою по правому вусу, лівою — по лівому, потім мазнув долонею вздовж обличчя від чола до підборіддя, вдарив об стіл пальцем правої руки зверху, а пальцем лівої знизу, тупнув ногою й крикнув:

— Вино!

Далі випив другу третину кварти за одним духом і повторив у точності всі ті маніпуляції. Випив решту і так само все повторив.

Пан Марек дивився і не розумів, в чому ж тут, власне кажучи, річ? Він звик брати кількістю, а тут якісь штуки виробляють. Але що, видно, був іще не кінець, то пан Марек мовчав. На ногах йому було вже трудно стояти, тому сів прямо на підлогу і звідти поглядав, витріщивши очі, на суперника.

А пан Амбрози, висушивши першу кварту, повільно налив другу, знова випив третину, але тепер мускав себе по вусах двічі, гладив по обличчі двічі, бив пальцями по двічі й крикнув:

— Вино! Вино добре!

Так проробив і на кожній третині другого пугаря. Потім налив третій пугар, проробляв на кожній третині усе по тричі й крикнув наостанку:

— Вино! Вино! Вино добре! Налий!..

І з тим словом, кланяючися, вручив пугар панові Марекові.

Серед гостей постав гомін. Ніхто не бачив у тому нічого особливого, і кожний брався повторити, але на перших же кроках заплутувався і з реготом кидав. Викликаний на двобій, пан Марек попробував і собі, але обважнілий язик не міг виговорити навіть «вино», голова похилилася, і пан Марек важко впав на підлогу під аплодисменти присутніх. А пан Амбрози, все усміхаючися, підійшов до печі й притулив розпалене чоло до холодних кахлів.

Але того було мало. Видно, розпирало його щось, підіймало зсередини, як ото дріжджі підіймають тісто; щось перло, рвалося надвір. Очі перестали вже бути спокійно веселими й тривожно забігали то туди, то сюди.

— Мацьку! — крикнув він якось розпачливо й тремтячими руками почав шукати ґудзиків коло шиї. Але руки не слухалися… Тоді пан Амбрози почав конвульсійно рвати на собі одежу.

Тренований на такі моменти, Мацек уже прибіг із коновкою води і тут же, в залі, почав лити воду на похилену голову свого пана.

— Фе!.. Встидайся, пане Амбрози! Ще може хто подумати, що ми всі тут пос…

Це кричав хтось із приятелів, але загалом маніпуляція не зробила особливого враження. Переступав то той, то інший, аби не стояти на воді, але співав, не перериваючи марива.

Усі хвалили пана Амбрози й дивувалися.

— Сей, мабуть, не інакше, як самого дябла полигнув.

— О, пан Амбрози — се наша хлюба! То слава нашого повіту…

XXI

Два шляхтичі обіймали один одного. Товстіший, з величезними вусами, ганьбив тоншого:

— Ти пив, як канарок, а спився, як вева… Е, як я бачу, то ти ще зелений в таких справах. Ано тримайся моцно, трутню ти один… Що ти на мене видивився, як черепаха на свої яйця?

А тонший, заплітаючися язиком, добивався тільки одного:

— Ні, ти мені тільки скажи — коли у нас буде День святого Медарда?

— Опам'ятайся, молодче! Медард уже пройшов давно…

— Ні, не пройшов… Бо я знаю напевно, що коли на Медарда дощ, то після нього сорок днів має бути дощових.

— Сорок днів і сорок ночей. То буде всесвітній потоп…

Якийсь шляхтич хотів заспівати старовинної, але міг згадати тільки перший рядок. Тому, вибалушивши очі й відбиваючи такт рукою по мокрому столу, шість разів підряд повторив його і на тім перестав.

Другий, трохи тверезіший, задавався цілями вищого порядку — ладив хор, але ревів майже сам, диригуючи несамовито:

Господарю! Хто у тебе буває в гостях,
Той завжди веселий і ніколи не позіхає.
Гей га, до лиха! Дайте нам кубок!
За здоров'я господаря хай нам шумить у головах!

Зрештою, скоро увага всіх присутніх, хто не втратив притомності, звернулася в той бік, де був господар. Розхристаний, дикий, він затіяв якусь штуку й велів принести пару пістолетів.

Хто тверезіший, починав передчувати, що там, де пальна зброя попадає в п'яні руки, там добра не жди. Хто відважніший, почав потроху вже посуватися до дверей, аби чмихнути в потрібну хвилину геть.

— Кинь, пане Костянтине! Ти випив, рука нетверда.

— У кого рука нетверда? У мене? А хто це каже? Ано, нехай спробує…

І пан Злотніцький, узявшися в боки, оглядав усіх соколиним зором.

— Що?… Нема охотників? Тож то. А яка в мене рука — зараз вам покажу. Гей, Яся сюда. Під стіну його, й поставте йому бокал із вином на голову.

Ясь (тут ніхто не звав його Івасем) зблід і одразу почав труситися. Безсило поглядав він довкола себе, як загнане звірятко. Але довкола були всі чужі, п'яні, на які страшно було дивитися.

Гайдук смикнув хлопця за рукав. Це був той немилосердний Семен, якого так боялася мати й сам Івась. Він не знав, Івась, що його мати була ще молода й гарна, що цей Семен підсипався до неї, дістав одкоша й от тепер мстився й на матері, й на синові.

— Чи ти не чуєш, що пан кажуть?

Івась затріпався весь і несвідомо почав одривати своїми рученятами величезні лапи гайдука.

— … я не хочу… пусти мене… мамо…