Довбуш

— То ти думаєш, що у нас повстання не можливе? Олексо, Олексо… Ти розбиваєш найкращу мою мрію. Ти відбираєш у мене віру в наш народ і в кращу його будуччину.

— Ні, єгомостику… Я не так… Я лиш хочу… Віслухайте мене. Є друга дорога. Є така дорога, шо нев наші люде підут. Се — опришки. Я стану на чолі. Ми покажемо тогди, єк то си робит… Та й будемо говорити на кождім ступені: «Ей, люде! Вставайте, єк ми. Берітси за бартки, єк ми… Женіт лєхів та їх слуг із нашої землі. Бийте тих п'євок люцких… Та й люде будут вигіти, шо то мож, що то легко — та й будут приставати ід мені, аби свої ровти закладати. Та за йких два–три роки може так вийти, що у нас будут тисячі опришків. Тисячі повстанців… А за ними встане весь нарід… А там, на Вкраїні, гайдамаки… То так, дивиси, стиснемо з двох боків лєшню, шо тріснет, єк вуша на гребінці.

Олекса запалився. Любо було подивитися на цю могутню постать, що готувалася до великих дій. Високо підняв красиву голову. Широкий ремінь, як панцир, обвивав міцний стан. Ноги стояли, наче врившися в свою рідну землю. Очі горіли, руки робили широкі жести, мов у передчутті великих боїв і великих перемог.

Але не було кому любуватися. Кралевич сидів якийсь охлялий. Те, що говорив Олекса, то був вихід, правда, алехіба це, про що марив останніми часами отець Кралевич? Йому уявлялося щось наче масовий похід у святкових одежах під дзвони церковні, зі співом божественних пісень, з розгорнутими хоругвами. На чолі такого походу і він міг би вже стати, їдучи попереду верхи із сяйливим хрестом у руках.

Йому марилося повстання, як пожар степовий, що одразу захоплює безконечний простір. Повстання, де нема тих, що вагаються, бо хто ж може ще вагатися, коли він, служитель вівтаря, стає проти канону і йде! Повстання, де всі, зрозумівши вагу мети, йдуть одразу, забравши жінок і дітей. Усім народом… Всемогутньою лавою… Без поразок і неудач. Невпинним рухом… Нам не треба стратегії, гармат і генералів — нам ентузіазм і горючі серця вистачать за все. Нас віра буде двигати ота, що двигає горами.

І оцей простий гуцул двома словами скидає з основ усю оту феєричну будову і дає свій убогий, але цілком реальний план. Не політ, а якесь плазування. Не пожар, а саме лиш підпалювання, а воно гасне — ти його підпалюєш, а воно гасне…

— Та невже ж немає надії одразу підняти народ? — як менший старшого, з одчаєм питає отець Кралевич. — Ну не одразу, ну не завтра, а взагалі.

Олекса похитує заперечуюче головою.

— Це ж сила: ти там, а я з амвона.

— Вас, єк ви лиш дві слові іскажете у церкові, лєхи зара обскочют та й заберут. А говорити мені у селі — ци не гово–рив–сми не раз та й не десік раз? Ви й пізнали мене саме, йк я говорив до людей — а шо з того? Я говорю, а вни слухают. Я перестав, і вни перестали. Ні, не видко шос мені, аби наш нарід мож було словом піднєти. Його мож піднєти лише ділом, і я беруся за тото… Я давно маю ту думку ніби про опришки, лиш усе я не знав пощо. Розбити пана одного, другого, розбити корчму, а далі що? Та й не видко ми, шо далі. Тепер знаю… Розкрилиси ми очі, та й я тепер знаю, для чого підіймаю бартку… Леґінів таких собі ізберу, йк я, і тогди — держись, панки, у нашім краї… Кікайте… Загоді кікайте, бо коротка вже буде ваша година…

І якби був пістоль оце зараз у руках Олекси — бахнув би з нього від повноти почувань.

А отець Кралевич сидить сумний. Мрії Олекси розгортаються — мрії Кралевича згортаються й киснуть, як квасне молоко.

Олекса почав збиратися додому, бо то з жінкою у потемках іти… А отець Кралевич і не затримує. Сумно йому, і хоче свій сум на самоті обдумати.

Нараз Олекса хвильку затримався, подумав і спитав:

— А єк із жидами бути? Ци бити всіх, ци єк?

Кралевич мимо всього суму, мимо такого поважного настрою усміхнувся…

— Видев, так, — відповідав він на свій власний внутрішній запит. — Котре працює, шос робит на користь людєм, — того би не займати. А котре п'євков лиш для людей, лихим трунком розпоюєт, здовжує нарід та гнет го, того бий разом із паном. Правда?

Скоро попрощався Олекса й швидко пішов — гнали його великі переживання. Ледве дріботіла за ним Єлена. Тільки один раз обізвався до дружини:

— Єк же тобі си гостило?…

— Гарні люде… — прошепотіла вона.

II

Так було задумано велике діло. Правда, пішов Олекса від отця Кралевича без остаточного благословення, єгомость не сказав рішучого слова, але в основному, видно, все вирішено. Нехай отець Кралевич обдумує, а Олекса між тим буде готуватися. Насамперед люди. От де придасться довголітнє життя на полонинах, коли зустрічалося з десятками людей і була нагода пізнати їх не так собі, не зовнішньо, а до самого дна. На полонині вже не прикинешся і не вдаси, а яким ти є, таким тебе і видно. Перед пам'яттю Олекси проходять ці засмаглі, прокопчені сонцем і димом постаті. Бідняки це все. За ним полонина і маржина не стоять і не прикріпляють його до місця. У той день, в який почув поклик, — в той день і пішов. Грошей йому не треба ховати й продавати лудіння.