Довбуш

— Молодий ще, то й не вигів. А йк поживеш із моє, то щє й не того надивишси. Раз я пшов борсуки сокотити. Іду собі лісом і чую, що диханія йкас пасе, звіринка йкас. Але я си того не боєв: мав так сокиру у руках та пушинку малу.

Відходжу я на поле, уже там рівне, дивлюси — кутюга. І має куди піти, а не йде, лиш си крутит то туда, то суда. Я тогда сокиров махнув, аби перенєв — а то нема нічого… Так у тім я три рази рубав сокиров — й тота, єк вітер, не ловитси нічого, то й вна, кутюга, рівно бігає. За четвертим разом я вже і сокиру верг та ухопнув пушечку і стрілєти. Я си злагодив та й лишень би патити — а вна в землю завертіласи та й пропала.

А далі кечери загуділи так, що зроду я не чув, аби так гуділо шо, як тогда. Та єк мні став чупер ви того, то мені си здавало, що я чисто голий став.

Та й витак ік видти побіг, то так–сми біг, що було на два пальці шуми на мені, так–сми упрів. І я прибіг там ід товаришеві, де–м мав бесіду із товаришем найтиси. І найшовси з товаришем і забивси так під бік, що і не міг окємитиси до днини, — так мені страх стало.

А тот товариш мені каже: «Шо з тобов було, шо ти такий перепуджений, шо я тебе боєвси, йк ти йшов д'мині, так ти біг сильно». Товариш мене спитав, а я кажу: «Я таке й таке бацив–сми сеї ночі»… Во! А ти кажеш…

— А то так. Я зна–аю, — додає ще хто–небудь. — Я йшов раз із рибов, дес там вже було єк вопівночі. Див'юси — іде пес за мнов. Таки ступає в слід. Я кинув дручком, а то скочило в млинівку. Та й я із страху єк прибіг, єк згримав у двері, то мнє без памніти до хати пустили. Видиш? А ти кажеш…

І всі ці оповідання не робили жодного враження на Олексу, а більше приводили його в гумористичний настрій. Раз за малим не били Олексу старі ґазди за таке посмішковування. То було в свято, саме на Івана, коли то в полонинах аж роїться від людей. Особливо на таких, як Гаджіна, скажім, де багато усякого зела. Там і тоя, невісточки, головатень, кучерєвець, нитота, грань, брустурник — все то помічні зела. Одні на людину, другі на худобу.

Ото й приходять люди за зіллям і лазять усюди. Молодші по скелях та урвистих просторах, а старші збирають по лісах або ломами. І коло стай людно в той день. Може, яка скотина й голодна стоїть, зате пастухам весело.

Зібралося і коло тої стаї, де був Олекса, народу чимало. Це було у Тропі. Ватажив там Шумеїв Фока з Єсенова. Коли горілочка розігріла голови, підсилила фантазію — почали оповідати, хто якої вмів. Зійшли, як водиться, на скарби. Фока Шумеїв оповідав, як він був за горою, возив бринзу на продаж.

— Попродав я бриндзю та й пшов собі вина си напити до Ідної винарні. Проходжу туда, а там сидит за столом єкийс мадяр та й перед ним уже стіл мокрий від вина. П'є вино мадяр. Я сказав му «добридень», а він запрошєє мене, аби собі сів коло него. Я сів. Питаєси, видкив я. З Єсенова, кау. «Гиги–ги!.. Знаю я Єсенів, зна–аю… І людей там багато зна–аю. Срібнарчуків знаю, Данилюків… Шумея знаю». А я, кау, Шумеїв годованец. То він так си втішив, тот мадяр.

— Таже то, видев, не мадяр був, лиш таки наш чоловік.

— Ає… Лиш си по–мадярски насив, то й я вже так — мадяр та й мадяр. Зачєв він оповідати усєке. І про скарби: «Єк сі вийде зверхє на Чорногору, то видти, з загірського боку на тім хребеті, під самов Гомолов, є скала. А в ті скалі є зверхє під плитов закопані гроші. Нас там, — кае, — принесли раз трицєт леґінів, що могли, грошей, і там закопали. Тоті гроші, — кае, — чисті й мож їх узєти».

«Я там бувалий, — кау, — та й ту плиту знаю. Лиш вже тої плити там нема. Тогди, — кау, — Василь Павлусевичів, таки наш єсенівський, узєв тоту плиту дес у долині». — «І гроші взєв?» — «За гроші не знаю. Видев, грошей не брав, бо єк був бінний, так бінний си й лишив». — «Чкода, — кае тот мадяр. — Тепер нема поправки на ті гроші — так вони й пропадут у землі. Але я тебе, — кае, — шє поправ'ю. Єк кінчаєси Гаджіла, више Кидроватої, то там зверхє є комора на чистім полі. Там є кагла. Дуже та кагла далеко йдет, але то нічо. Треба тов каглов лізти, аж ізлізеш у нашу кухню, що ми собі їсти варили. А трохи далі з кухні піти, то там є наші леговиша, де ми лежєли. А ше далі, то є комора і в ні шість путин грошей. То йк бис си дістав там, то мав бис із чого жити і самий, й гіти, й гіти від гіти…»