Довбуш

Олекса згоджується, й вони з Лукєном виходять. Після задушної стаї повітря полонин здається особливо чистим. Груди легко й глибоко зітхають.

Ніч була якась ясна, хоч і без місяця. Навколо, куди глянеш, повитикалися вершини гір, але тепер вони втратили різні контури й стали якимись безформними масами. Неначе колосальні чудовиська, позалягали хребтами і відпочивають по гігантській боротьбі.

Показалися на небі бліді зорі. Не всі ще, перші тільки, яким найбільше спішно. Решта, котрі найлінивіші, вийдуть згодом, як небо потемніє.

Тихо… Чути лиш, як ремиґає худоба, шумно і довго зітхає бугай, і щось м'яке поляпає на землю…

Безшумно у своїх постольцях іде Лукєн до застайки, чи як він частіше називає — заватри. Архітектура проста. Похилений дашок із луб'я на чотирьох стовпчиках. Вічна стіна одна — зі сторони пануючих вітрів, але й та вся в дірках — аби видко було.

— А ци моя ватерка не загасла? — любовно, як про дитину, говорить Лукєн про вогонь. — Є не… Видиш — блищитси.

Перед ними ледве помітною точечкою щось червонілося. Це Лукєнова ватерка.

Ось і застайка. У Лукєна зроблено по–господарському. На пістоль з вищого краю застайки забито дві сохи й з'єднано поперечним віблєком; а в нижчому краю замість сох накладено каміння. На поперечину й каміння покладено кілька валогбів, тобто просто поколених стовпів смерек. На валогбах суччя, фол, сіно, мох, і така вийшла постіль, що куди тобі! Довкола застайки прокопано рівчак.

— Аби вода не йшла у застайку, аби не підпливти водов.

Підпливти, може, мешканець застайки і не підпливе, але що перший–ліпший дощ промочить його на його «лушку», то се факт.

— Ано–ко, дє ту мої друвце?…

У Лукєна наготовлено. Підкинув, і сухе суччя весело затріщало.

І знов Лукєн усміхнувся, мов до живої істоти.

— Теперка будемо лігати. Ти під скіну лєгай, а я ту–о. Бо мені вставати.

— Я устану! — з готовністю запропонував Олекса. — Я знаю, де пістолє. Я й вистрілю, я й наб'ю.

— Ов! Ци ти вівчарив? Ци у вас там є вівці?

Лукєн зроду ніде не був, окрім своїх гір. Печеніжин здавався йому якимось заморським царством, де, може, навіть і овець нема. Олекса розчарував Лукєна, сказавши, що вівці у них є і він, Олекса, навіть їх пас. Лукєн усміхнувся своєю дитинячою усмішкою й хитав головою, ніби говорячи: «Дивись ти… Наче й у людей…»

XVII

Взагалі Лукєн — то істинне дитя природи, дитя оцих полонин. Це про таких, як він, складаються легенди, де описується святість пастушого життя.

— Пастух що? Він не має де грішити. Челядини він не бачить — а то вно, челідь, бирше до гріха нашого брата доводить. Він си не взлостит, не налає, нікого не підпалит, межі не заоре. Так і живе без гріха.

І люблять оповідати гуцули про одного такого пастуха, що родився і виріс на полонині і ніде не бував.

— А йк уже став великий, мали го женити — тра ж до церкви. Повели го. То він єк шов де почерез воду, то не потопав у воді, а йшов сухов ногов, як по землі. Ну, рахувати, нічим ніде не згрішив чоловік.

Прийшов до церкви, розглядаєси, бо він такого ще не видів. Дивиси вгору — а там усередині бані на банті сидит «тот», щез би, і на волові шкірі списує гріхи люцькі, хто в церкові згрішив. Люде не видют, бо грішні, а тот пастух видит.

Й видит він, що дідько гет записав уже цілу шкіру. Гріхи все прибувают — а писати вже ніде. То дідько по–шевськи — зачєв накєгати шкіру зубами. Шкіра тверда була, дідько по–силувавси трохи й пернув. А пастух си засмієв з того, а дідько тогди й його вписав у ту шкіру. То вже назад ік вертав пастух із церкви, то вже ішов убрід, поринав у воді, єк і ми, грішні. Вже не йшов водов, єк сухим, ає…

Так полонина, цей одвічний храм, стояла вище за церкву, храм нового порівнюючи християнства.

Лукєн звернувся на схід сонця й почав говорити свою вечірню молитву. Олекса сидів на постелі, узявши коліна в руки, й наче поринув увесь у цю симфонію гірської ночі, перевиту, мов шнурком шовковим, молитовним шепотом Лукєна. Немудра вона була, та молитва, але йшла з глибини серця, й тому сама стала такою глибокою. Взагалі була з тих, що ото гори двигають. До Олекси долітала іноді ціла непорушена група слів, виговорених за одним зітхненням; часом звуки гасли, шепотіння ставало невиразним, можна було розібрати лиш окремі які слова.

— …Господи заступи, Господи заборони… Від панської корости, від людської ненависті, від устиду, від сорому, від припадку злого на полонинах, на бутанах, на роботах, на кождім поступі.

Перше слово, перше прохання було — оборонити «від панської корости». Так уже в'їлася вона, та панська короста.

Друге зло — ненависть людей. Погано жити на світі, коли люде тебе ненавидять. Коли ти сам у тому винен — несеш ту кару людської ненависті заслужено. Але от буває часом, що та ненависть спадає на тебе несподівано, не знати звідки й не знати за що. Від такої ненависті може оборонити тебе тільки молитва.