Довбуш

Меся побачив, що скоро він один зостанеться на вулиці. Забіг у перший–ліпший двір, прибіг до стайні, стрибнув у ясла і почав загрібати себе сіном, хоч там було його трохи.

Але Олекса бачив його іще на ринку, стежив за ним і от тепер прийшов до стайні.

— Їй, шо ви, пане Месю? Таже тут вам невигідно. А йгіт–ко ліпше на простір.

Узяв Месю під ребро, підняв угору, як ляльку, й, так викручуючи ним угорі, йшов по ринку і кричав:

— Дивітси, багачі! Най си варуєт кождий із нами заходити! А котрий си не встережет — буде й йому, йк цему Месі.

Так прийшов до Месиної хати і як швиргонув ним об поріг. Меся перервався надвоє, як жаба, — оповідали потім опришки. Хату Месі й його крамницю розграблено дочиста. Досталося й іншим торговцям косівським, але то вже без плану…

Тепер Пшелуський.

Досить уже грати потемки. Треба якось же увійти в контакт, щоб знати точно, де він знаходиться. А то так, чого доброго, можна й наштовхнутися несподівано. Гори горами, а сто двадцять душ озброєного війська — то таки не жарти.

Довбуш рішає йти назустріч Пшелуському. Дорогу вибирає через Скупову, думає при тім так: «Єк ішов пан полковник на Чорногору, видев, таки через Жєб'є, бо єнчої дороги не знав, а хуч би й знав, то би не пішов кінно. Теперка він нас там не знайшов. Єков дорогов ме вертати? Такой на Жєб'є, бо то найкоротше та й їжджена. А ми підемо почерез Скупову та й будемо у пана полковника в хвості. Де схочемо, там найдемо».

Від Косова вже не йшли дорогою, а навпоперек, через ліси й на Краснопільський потік. Коней продав Олекса корчмареві по дорозі за дешеву ціну.

Перейшли ріку, попали на Дідушкову Річку. Тут жив дуже великий багач гуцул Дідушка. Казали про нього, що він ходив іше на грабунки із Пинтою й Пискливим. Можливо, що була то правда, бо звідки би інакше стати таким багачем?

Довбуш гадав, що має мало запасів поживи. Підкликав одного з хлопців і сказав йому зайти до Дідушки, взяти терх сиру. На признаку дав чепелика свого.

Леґінь побіг, бо це ось — на високому горбочку й хати Дідушкові по праву руку. З двору Дідушкового можна патиком кинути аж на дорогу.

Ось перебрели потік — і вже Голови. Гарне село. Люди тут усі товариські, дуже опришкам сприяють.

Потік мечеться то туди, то туди. Разів дев'ять його треба брести, поки Голови пройдеш.

От гайок підчищений — і кінець Головам. Зараз розпочинаються Просічки, головний плай на гору. Наздоганяє той леґінь, що бігав до Дідушки.

— А сир?

— Ає, сир… Прийшов–сми ід' нему — а він у хаті лежит. Так ну й так — казав Довбуш, аби–сте дали терх сиру, а чепелик на признаку. А він єк крикнет на мене: «Забирай — си, — кае, — видцив, доки я не встав. Твій Довбуш розбійник, — кае, — та й го тра завісити». — «Ой, га! — кау. — А хто би вішєв?» — «А хуч би й я, — кае. — Ік насип'ю повен наголовник червоних — приведут ні Довбуша з'єзаного, та єго голову до Станіслава дам».

Довбуш вислухав і нічого не сказав. Бач, як підняв голову, коли ще тільки появився Пшелуський: «Но, най кємуєт Дідушка. Зараз лиш нема часу вертатися, най єнчим разом».

Вийшли на Скупову — аж зраділи, дихнувши чарівним повітрям полонини. Це все дихали чортзна–чим там, на долах.

Напилися води з того чуркала, що всіх люде не помалу живує: на високій горі б'є з–під землі струя води в півхлопа зависоко і як дві руки людських завтовшки. Якої сили треба, щоби виперти воду на таку височінь та ще й пустити фонтаном.

Бистрим маршем пройшов Олекса цілий ряд верхів і полонин, де менше міг сподіватися заходу Пшелуського. Ціль була: Гаджіна, Шпиці — от там можна сподіватися.

Подвоїв обережність Олекса, підходячи до тих місць. І ненадаремне. Єсть.

Натрапили на слід. Навіть на два: на однім і тім же місці двічі попасали — як туди йшли й назад. Останній слід був недавній, значить, Пшелуського можна догнати.

Бічними дорогами скочив Олекса, забіг дорогу смолякам, став у такому місці, де скали зійшлися вузько й ватага мусила їхати гусака. Розпорядився, кому як засісти, коли й куди стріляти, але твердий наказ дав, щоб не було безпорядочної стрільби, чекати його, Довбушевого, вистрілу.

— Дивітси! Аби ніхто си не наважив стрілєти перший. Засіли.

Тихо стало. В звичайному лісі ніколи так тихо не буде, як смерековому, бо тут нема птиць. Стоять дерева, як намальовані, й не колихається ні одно й найменшою гілочкою. Як стихнуть ті звуки, які ти сам робив, — не вчуєш більше жодних. Мов у морську безодню, потонеш у цю глибоку тишу. Недурно й епітет до неї «глибока»…

Потонули й опришки, але ненадовго. От чути тупіт коней, гомін багатьох голосів. Серця в усіх леґінів забилися. Оглядає кожний пістоля, поправляє порох на полиці… Напереді сам полковник. Вусатий, здоровий і, мабуть, випити любить. Думає, що Довбуш хтозна–де і яким небезпечним місцем ще без обережності. Небагато ти так навоюєш.

Проїхав. Проїхала голова колони. Проїхала середина. Проїхав хвіст. Вже виїхали всі смоляки — а сигнального вистрілу нема. Що таке? Що сталося? Пістоль не спалив? Таж має другий. Має третій. Має рушницю. Зрештою, то міг крикнути: «Бийте!..»