Довбуш

— А не вміє, мосці добродзєю, не вміє. А де йому і вивчитися, як він більше живе в Дрездені, до Варшави заглядає рідко. — Початок фрази гетьман говорив у бік своїх провінціальних гостей; далі потроху одвертав лице й під кінець знову говорив до всіх. — Він навіть на нараду сенату приїздить тільки до границі. До столиці їде тільки з великого мусу. У нас він чує себе, як у чужім краю.

— Зате ж нікого коло себе й не має. Чарториські та ото Понятовський, Ржевуський — ото і все. Решта — з нами.

— Чарториські — сволота! Влізли до Брюля через Кайзерлінга, а потім і до короля.

— Властиво, Литва винесла Августа на трон. Але тепер і литваки перехиляються до нас із досади на Чарториських та Понятовського.

— А нам треба використати ту неохоту дударів до фамілії.

— Детронізувати! — крикнув якийсь молодий голос.

— Це все так, — глибокомислено говорив пан гетьман, — але… Але вищим політикам треба дивитися ширше. Головна опора Сасів — Росія і Австрія. Ну, а наша ставка на Пруссію, Францію, Швецію й Турцію.

Словом, попали наші провінціали в самий центр високої політики. Вони й не підозрівали, що всю оцю обідню розмову в таких тонах затіяно було тільки ради них. Не без того, що й звичайно говорено у гетьмана за столом про політику, але не в такій пересадній мірі. Тепер же хотілося насамперед просто оглушити провінціалів, щоб вони там, у себе вдома, в свою чергу оглушували братів шляхту. Хотілося переконати їх, що король зовсім не священна особа, а якраз навпаки, що повалити його — річ зовсім легка і цілком необхідна. І зроблено було все тонко. Не то що от бралося людей за петельку і вмовлялося їм щось спеціально, а от представлялося їм самим переконуватися.

Пан гетьман до Варшави так і не поїхав. За пару день дав аудієнцію послам. Був дуже ґречний, чемно вислухав, поспівчував.

— Але що ж я можу для вас зробити? — наморщив брови й глибоко думав. — Ага. Зробимо ось як. Я напишу через канцелярію панові полковникові станіславської залоги, най він візьме душ 100–150 смоляків і вирушить у гори. Він вам цього… Довбуша, чи як ви його величаєте, бистро ліквідує. У нього ж, мабуть, ватага душ 15–20, не більше. Та як їх оточать півтори сотні — і кінець. Отже, не турбуйтеся, панове, і скажіть там своїм братам шляхті, щоб не турбувалися. Я все зроблю, що в моїх силах.

Посли розсипалися в дяках. Потоцький ласкаво кивав їм головою.

— Ну годі, годі… Я радий, дуже радий… Знаєте що? Нім канцелярія моя там ще напише, нім воно дійде — я ліпше сам черкну кілька слів панові Пшелуському, і цього, думаю, вистачить.

Пан Потоцький відірвав шматочок газети, що лежала на бюрку, надряпав кілька слів і передав послам.

— Це я йому пишу, щоб він натихмяст вирушив. Потрібні кошти — дасть мій губернатор. Я думаю, за яких два–три тижні банду буде ліквідовано, а Довбуша того ми четвертуємо на станіславськім ринку.

Посли поїхали очаровані. Особливо їм заімпонував клаптик газети.

— Що то значить великий пан. На якомусь шматочку паперу рішає долю тисяч людей.

В Станіславі передали клаптика кому слід — і дійсно: через три дні відділ смоляків і 120 душ кінно виступив у гори під проводом полковника Пшелуського на ліквідацію Довбуша.

XXXII

А Довбуш і не підозрівав, що його доля залежить від політики Фрідріха та петербурзького і віденського дворів. Іде собі весело з виправи на Злотніцького і чує якусь внутрішню радість.

Грабунок як такий ніколи не лежав йому на серці, і тепер та обставина, що він виступав лише яко месник, обійшовся без грабунку, й особливо це заакцентував — це окрилювало.

Якби так завжди. Якби обійтися без того грабування жидівських корчем, а бути лише чистим месником кривд народних, бути рятівником тих, котрі лише терплять, терплять і нізвідки не мають надії на порятунок. Увільнити їх від терпінь, робити їх знов веселими і нести із собою завжди тільки благосл овенство.

Але жива дійсність диктувала свої умови. От і зараз. Довбуш веселий, Довбуш радий, а опришки шемряють, що все це прекрасно, але мати в руках два панських двори і ні з одного з них не поживитися — це вже хіба трохи забагато рицарства. Не зашкодило би мати його поменше, а грошей побільше. Бити панів — діло, звичайно, спасенне, але по те хіба кинув чоловік спокійне життя й пішов на таку небезпечну дорогу? Прецінь усякому хочеться добре пожити на світі, а тим більше опришкові.

«Наша робота — то переділидушшя. Сегонне ти жиєш, а завтра висиш. Тимунь я й маю нажитиси і за сегонне, й за завтра». Так відчував кожний, ставлячи ціллю добре попоїсти, випити, файно вбратися, щоб молодиці й дівчата мліли, — от головне. А там гайдамаки, усєкі йкіс повстанці. Воно треба, слова нема, треба бити панів, але ж би так, аби з того й єкийс хосен був. А то прийшов, запалив, усе добро згоріло — навіщо се?

В головах опришків те не вкладалося. Який смисл узяти й спалити, знищити стільки добра, а не дати покористуватися з того людям? Пропало за пусто–дурно, з димом пішло — а то би люди пожили.