Доктор Фаустус

Безглуздо й нескромно було б питати: «Ви розумієте це?» Ще б пак не розуміли! Так воно виходить, коли твір гарний. Віолончелі самі ведуть сумовито-задумливу тему127, що дуже виразно, з філософською відвертістю питає, чому життя таке безглузде, навіщо ця метушня, ця гонитва, це цькування і катування людини людиною. Мудро похитуючи головами, музиканти якусь хвилю з жалем говорять про цю загадку, а тоді в певному місці їхньої мови, дуже добре виваженому, з розгону, глибоко відітхнувши, від чого плечі підіймаються й знов опадають, озиваються сурми, і ось уже звучить хорал, бентежно-врочистий, блискуче гармонізований і виконуваний з дивовижною гідністю і стриманою силою міді. Дзвінка мелодія вже досягає найвищої вершини, яку, проте, за законом економії першого разу ще обминає; вона ухиляється від тієї вершини, береже її для подальшого, спадає, і далі залишаючись дуже гарною, врешті відступає назад і дає дорогу іншій темі, пісенно-простій, по-народному жартівливо-величній, наче грубуватій, але й не в тім'я битій, з хитрими способами оркестрового аналізу і зміни тону, з дивовижною здатністю набувати нового змісту і вдосконалюватись. Якусь мить оркестр мудро й гарно орудує цією пісенькою, розчленовує її, оглядає окремі складники, змінює їх, і з них на середніх регістрах виникає чарівна фігура, здіймається в неземні висоти, де панують скрипки і флейти, недовго ширяє там і тієї миті, як вона стає найпринаднішою, слово знов бере приглушена мідь, починає звучати той самий хорал, виходить на передній план, не раптово, як першого разу, а вдає, ніби його мелодія вже була якийсь час присутня в тій пісеньці, і врочисто простує до тієї найвищої вершини, яку тоді був мудро обминув, щоб із грудей у слухачів вихопилось те «ох», щоб іще вище знялася хвиля почуттів, коли він потужно злине вгору, могутньо підтримуваний гармонійними прохідними звуками басової труби, переможно досягне вершини й там, ніби зі стриманим задоволенням оглядаючись на довершене, відзвучить до кінця.

Любий друже, чого мені смішно? Хіба можна геніальніше використати традицію, освятити звичайні способи ? Хіба можна вправніше досягти прекрасного? А мені, грішному, смішно, особливо як залунають ударні звуки бомбардонів, схожі на хрюкання свиней: вим-вум-вум — бам! У мене одночасно можуть сльози виступити на очах, та однаково сміх дужчий за них. Бачу або чую щось незвичайне, таємничо ефектне, і, мов проклятий, мушу сміятися. Від цього надмірного почуття гумору я втік у теологію, сподіваючись, що вона втихомирить мій нестримний потяг до сміху,— і знайшов там силу-силенну смішного. Чого мені мало не кожна річ здається пародією на себе саму? Чого в мене складається таке враження, що майже всі — ні, всі засоби і правила мистецтва сьогодні придатні ще тільки для пародії? Але це справді риторичні питання, ще бракувало, щоб я сподівався на них відповіді. І в такій поточеній розпачем душі, в такому холодному, як крижина, серці ви вбачаєте «хист» до музики й кличете мене до неї, до себе? Чи не краще мені упокоритись і вивчати далі теологію?»