Доктор Фаустус

— Це ти, добрий чоловіче? — сказав він, коли я приступив до нього й поклав руку йому на плече.— Що тобі тут треба? Тут не місце для тебе. Хоч перехрестися, отак, від чола до плечей, як тебе вчили малим хреститися, щоб оборонитись від небезпеки!

А коли я почав казати якість слова розради і надії, він різко урвав мене:

— Кинь ці гуманістські виверти! Він забирає його. І хоч би вже швидше забрав! Мабуть, швидше не може, замало снаги.— Він схопився і прихиливсь до стіни, притулившись потилицею до дерев'яного облицювання.— Візьми його, кате! — крикнув він голосом, від якого в мене всередині все похололо.— Візьми його, поганцю, але поквапся, якщо вже ти, мерзотнику, й цього не захотів дозволити! Я думав, що це він дозволить,— раптом тихо, довірливо звернувся він до мене. Тоді підійшов і глянув мені у вічі таким розгубленим поглядом, що я його довіку не забуду.— Думав, може, хоч це дозволить, але ні, звідки немилосердному взяти милосердя, саме це він і розтоптав у своїй тваринній люті. Візьми ж його, недолюдку! — крикнув він і знов відступив від мене до стіни, наче до хреста.— Візьми його тіло, над яким ти маєш владу! Але до його прекрасної душі тобі зась, тут уже всі твої зусилля даремні, кумедні, і я сміятимуся з тебе до останнього свого дня! І хай проляжуть віки між моїм і його прихистком, однаково я знатиму, що він перебуває там, звідки викинули тебе, тварюко, і це знання стане живлющою водою до моїх пересохлих уст серед найглибших пекельних глибин і осанною тобі на ганьбу.

Він затулив обличчя руками, відвернувсь і притулився чолом до облицювання.

Що я мав казати? Що робити? Що відповісти на такі слова? «Любий мій, ради Бога, заспокойся, горе збаламутило тебе, забило тобі памороки»,— ось що приблизно кажуть у такому випадку і з пошани до духовних страждань, особливо, коли йдеться про таку людину, як ця, не думають про її кепський фізичний стан, про те, що їй не завадило б випити бромуралу з домашньої аптечки.

На всі мої спроби розрадити його й на прохання не мордувати себе так — мовляв, усе ще може минутися,— він тільки відповів:

— Краще мовчи, мовчи й перехрестися! Там, угорі, тобі це зарахується. Перехрестися не тільки за себе, а й за мене, за мою провину! Яка провина, який гріх, який злочин...— Він знов сів до столу і стиснув скроні долонями.— Злочин, що ми взяли його сюди, що я підпустив його до себе, милувався ним! Діти, щоб ти знав, зліплені з тендітного матеріалу й легко піддаються згубному впливові...

Тепер уже крикнув і я, обурений, не дав йому докінчити:

— Ні, Адріане! Нащо ти це кажеш, нащо мучиш себе безглуздими самозвинуваченнями через сліпий фатум, який будь-де міг спопасти цю дивовижну дитину, може, надто гарну для нашого світу! Хай горе розриває нам серце, але не можна, щоб воно відбирало в нас розум. Ти завжди робив малому тільки добро...

Він лише відмахнувся. Я просидів у нього з годину, час від часу знов починаючи тихо вмовляти його, і він у відповідь мурмотів щось незрозуміле. Потім я сказав, що хочу зайти до нашого хворого.

— Іди,— мовив він і гостро додав: — Тільки не кажи йому того, що першого разу: «То що, синку? Ти, бачу, чемний хлопчик» — і так далі. По-перше, він тебе не почує, а по-друге, це, певне, взагалі не личить гуманітарієві.

Коли я вже рушив до дверей, він гукнув мене на прізвище, теж дуже гостро:

— Цайтбломе!

Я обернувся, і він сказав:

— Я зрозумів, цього не повинно бути.

— Чого не повинно бути, Адріане?

— Добра й шляхетності, того, що зветься людським, хоч воно добре й шляхетне. Того, за що люди боролися, в ім'я чого штурмували бастілії і що радісно проголошували переможці, не повинно бути. Воно буде відібране. Я відберу його.

— Я не зовсім розумію тебе, любий. Що ти хочеш відібрати?

— Дев'яту симфонію,— відповів він.

Більше я нічого не почув від нього, хоч скільки чекав.

Збентежений і зажурений піднявся я нагору, до кімнати хворого, куди жорстока доля звела того вечора чимало людей. Там було парко і тхнуло ліками та палатною чистотою, хоч вікна стояли відчинені. Правда, віконниці були прихилені. Непомукове ліжко оточував цілий гурт людей, і я всім їм потиснув руки, але дивився не на них, а на вмирущого. Хлопчик лежав на боці, скрутившись калачиком, торкаючись ліктями колін. Щоки в нього пашіли, він глибоко втягував повітря, а потім ми довго чекали наступного віддиху. Очі були не зовсім заплющені, але між повіками прозирала не синява райдужної оболонки, а тільки чорнява. То були зіниці, що ставали все більші, хоч і не з однаковою швидкістю, і вже майже поглинули синяву. І то ще було добре, коли ми бачили їхню блискучу чорняву. Часом крізь ту щілину проглядало біле: тоді рученята хлопчика тісніше притискувалися до боків, він починав іще дужче скреготіти зубами, і судома так корчила маленьке тіло, яке вже, мабуть, нічого не відчувало, що на нього страшно було дивитися.