Бухтик з тихого затону

Барбула з самiсiнького ранку засiв за великим корчем. Вiн пiдстерiгав Зубатку. Незважаючи на суворе попередження, хижачка знову й знову пiдстерiгала недосвiдчену рибну малечу бiля дитячого садка. Тож господар затону вирiшив раз i назавжди вiднадити Зубатку вiд цього мiсця.

Навколо нього снувала риб'яча малеча, заспокоєна присутнiстю свого головного захисника. Зненацька вона стрепенулася i стрiмголов кинулася в заростi.

Вниз по течiї стрiмко пливла старша донька Барбули Омаша. Вона помiтила батька i ще здалеку закричала:

— А ти сидиш, так?

— Сиджу, — вiдказав господар затону i насторожився: старша донька просто так не з'являлася, її прибуття завжди супроводжувалося якимись неприємними клопотами.

— Все вiдпочиваєш, так? — знову вигукнула Омаша i раптом заголосила на всю рiчку: — А мене, бiдну й нещасну русалку, краще б вже рибалки обплутали своїм неводом, анiж таке терпiти! Краще б вже менi, сиротинцi, опинитися на сушi в пекучий полудень! Ой, гiрка ж моя доленька, ображають мене, збиткуються надi мною, нещасною, ображають, кому тiльки не лiньки!

«Ого! Тебе образиш, як же!» — з сумнiвом подумав Барбула, а вголос запитав:

— Чого це ти репетуєш? Трапилося щось?

— Ага, ти навiть не знаєш нiчого! Чи, може, тобi вiдомо, чому замовк мiй телефон?

— Телефон? — перепитав Барбула. — А чого вiн замовк?

— Тому, що це ти в усьому винен!

— Я? — Барбула ошелешено заклiпав вiями. — Та яка ж моя вина? Можеш сказати про це як слiд?

Йому страшенно не подобалося, коли на нього пiднiмали голос. Погано, ой, як погано доводилося тодi крикунам. Однiй лише Омашi все сходило з рук, перед нею взагалi все в затонi вiдступало. До того ж Омаша як-не-як була його старшою донькою. А з дiтьми завжди потрiбно розмовляти спокiйно, тихо i переконливо. Проте при зустрiчi з Омашею господар затону говорив лише тихо. Така вже в нього донька була: ти їй слово, вона тобi десять.

— Звичайно, ти! — продовжувала галасувати Омаша. — А хто дозволяє їм робити все що завгодно? «Купайтеся, хлопчики, де вам лише заманеться! Ламайте, дiтоньки, все, що вам тiльки пiд руку попаде!»

— Про яких дiтей ти кажеш?

— Як це про яких? Про тих, що приїхали сюди лiкуватися.

— Так я ж їх тiльки здалеку бачив…

— Ах, здалеку! Тодi хоч подивися зблизька, що вони витворяють! I де — в моєму улюбленому пiдводному городi! Спочатку з твоєї верби стрибали, мов ненормальнi, а тепер вже й до городу дiсталися!..

— З верби? — жахнувся Барбула i звiвся на ноги.

З тою вербою було пов'язане все його життя. Так вже ведеться у водяних мешканцiв: ще при народженнi вони обирають собi якесь дерево i ростуть разом з ним. I коли верба звалиться в рiчку — господар затону в ту ж мить розпрощається з життям. А Барбулина верба була ветхою, корiння її наполовину вимите повiддю — ось-ось звалиться в рiчку…

— Ану, за мною! — вигукнув Барбула.

По дорозi їм трапився Бухтик. Про несподiваний напад на город вiн вже знав.

— Не можу нiяк знайти Чари, — стурбовано сказав Бухтик. — Нiхто її не бачив?

Чара, молодша донька Барбули, була для Бухтика улюбленою сестрою. З нею i поговорити можна як слiд, i порадитися. Зовсiм не те, що старша!

— А що з нею може трапитися? — роздратовано вiдрiзала Омаша. — Вона ж у нас спозаранку копирсається бiля своїх джерелець. Нема того, аби старшiй сестрi прийти на допомогу. Аякже! Вона у нас передовичка! Якiсь там струмочки для неї понад усе! Навiть вiд мого телефону.

— Чому саме твого? — заперечив Бухтик. — А хто його змайстрував — я чи ти?

— А хто ним користується — ти чи я?

— Ти, — змушений був визнати Бухтик. — Тiльки тебе й чути.

— От бачиш! Значить, вiн мiй власний.

З переможним виглядом Омаша вiдвернулася вiд спантеличеного брата i подалася туди, де був її город. За нею поспiшили Барбула з Бухтиком.

Дiставшись до пагорба, на котрому стояв будиночок його доньок, господар затону перш за все подивився на берег i полегшено зiтхнув: його верба все ще трималася за землю корiнням!

Зате над Омашиним городом, схоже, пролетiла оскаженiла буря чи навiть сам ураган. Гiрлянди водоростей жалюгiдним клоччям звисали з даху, валялися перед будиночком i на задньому дворi… Навколо перелякано метушилася самовiддана охорона — гнучкi й спритнi щипавки з мiцними щелепами.

Довгi товстi стебла, котрi служили телефонним дротом, були розiрванi на шматки.

— Бiдний мiй винахiд, — стиха зауважив Бухтик. — Але це навiть на краще — вiдтепер я хоч спокiйно спатиму.

Трохи вiддалiк чулися голоси i плюскiт — то Сергiйко та Вiтько все ще воювали з водоростями.

Господар затону пiдкликав до себе Кусика, найбiльшого з щипавок, i суворо запитав:

— Куди ж це дивилася твоя охорона?

Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звiсно, куди дивилася його охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися.

— А що нам лишалося робити? — почав виправдовуватися Кусик. — Вони о-он якi величезнi!

— Так ось, — зупинив його Барбула. — Даю вам останню можливiсть виправити свою помилку, чи то пак боягузтво… — Вiн тицьнув клешнею у напрямку друзiв, що вже майже вибралися з водоростей, i наказав: — їх треба гiдно покарати за все, що вони тут натворили!