Бухтик з тихого затону

Проте Квакуша Премудра мовчала. Вона першою вловила якийсь незрозумiлий тупiт, що з кожною хвилиною наближався до затону.

— Потiм докажу, — квапливо квакнула вона. — А зараз — ховайтеся хто куди!

Затим Квакуша Премудра стрiмголов описала широку дугу i першою бебехнулася в теплу воду затону. Численнi нащадки заплюскотiли услiд за своєю улюбленою бабунею.

По спокiйнiй поверхнi затону нiби град пройшов. Через хвилю все завмерло.

А ще через якусь хвилю з-за кущiв верболозу вибiгло двiйко хлопчикiв з розцяцькованими глиною та чорноземом обличчями.

Вони на бiгу причiпливо оглядали все, що лише попадало в поле їхнього зору.

— Таких хлопчисьок помiж людей кличуть кровожерними iндiйцями, — стиха проквакала Квакуша Премудра.

Оскiльки в тутешнiй мiсцевостi кровожернi iндiйцi не водилися, жабенята з величезним здивуванням вилупили на них свої банькатi очицi.

Кровожернi iндiйцi зупинилися бiля того мiсця, де переховувалися внуки i правнуки Квакушi Премудрої.

Вода в затонi була чиста i прозора, начебто шкiльнi вiкна перед початком нового учбового року. Посеред темно-зеленавого листя слiпучо, мов маленькi бiлоснiжнi сонечка, палали водянi лiлiї. Над очеретом повiльно здiймалися хмарки рожевої пари. За спиною у iндiйцiв повiльно i розмiрене, мов якась велетенська жива iстота на вiдпочинку, шумiв лiс.

— Ну як, Сiрий, — подобається тобi це мiсце? — поцiкавився iндiєць, що бiг першим. — Я тут думаю проводити репетицiї «Казки про попа i про наймита його Балду». А чом би й нi? Тихо, i нiхто не заважатиме.

— Мiсце чудове, — згодився iндiєць, якого назвали Сiрим, i занурив одну ногу у воду. — Тепла, як у басейнi. Скупаємось, Вiтю?

— А ще я сюди приходитиму з вудочкою, — продовжував iндiєць Вiтько. — Ти бачив, якi в мене прекраснi риболовнi гачки?

Сергiйко посмiхнувся.

— Ти вже менi їх сто разiв показував, — сказав вiн.

Неподалiк вiд хлопцiв схилилася над водою старезна верба. Одна з її гiлок витяглася далеко над затоном, i це одразу ж вiдзначив зiркий погляд Капустiна.

— Чим не трамплiн для стрибкiв у воду? — вигукнув вiн i подерся на вербу. — Цур, я перший стрибатиму!

Сергiйко подивився на корiння старого дерева. Воно було геть пiдмите водою. Недовго, мабуть, лишилося жити цiй вербi.

«Не завадило б закрiпити його, — подумав вiн. — Огородити лозою, присипати землею. I тодi верба ще сто рокiв простоїть».

Його дiдусь жив у селi. I Сергiйко, коли приїздив до нього, з задоволенням копався в садку.

А Вiтько вже стояв на гiлцi.

— Дивися, як я зараз стрибну! Ластiвкою, зрозумiв?

Проте ластiвка Вiтьковi не вдалася. Вiн ляснувся об воду животом. Точнiсiнько так, як це зовсiм недавно зробила Квакуша Премудра.

Коли гулка луна пiсля Вiтькового приводнення вляглася, Квакуша звернулася до своїх нащадкiв:

— Тепер вам зрозумiло, вiд кого походить людина?

Жабенята засоромлено перезирнулися. На жаль, про це вони нiчого не знали.

— Ех ви, — докiрливо проквакала улюблена бабуся. — Людина походить вiд земноводних. А земноводнi — це ми. Отже, людина походить вiд нас з вами.

— Вiд нас? — недовiрливо перепитало найменше жабенятко. — Чому вiд нас?

— Хiба ти не бачив, як стрибнув цей iндiєць? — квакнула Квакуша Премудра. — Вiн же стрибнув точнiсiнько так, як стрибаємо ми, земноводнi!

Бiльше Вiтько не стрибав. Вiн усiвся на березi i дмухав на свiй почервонiлий живiт.

— А в тебе, Сiрий, непогано виходить, — похвалив вiн товариша, коли той випiрнув з води.

— Це тому, що в мене досвiд є, — пояснив Сергiйко. — Я не раз стрибав з справжнього трамплiна.

— З справжнього? — здивувався Вiтько.

Ну й дивак цей Сергiйко! Стрибав з справжнього трамплiна — i нiкому нi слова. А там же висота, ого яка! Нi, якби на Сергiйковому мiсцi був вiн, Вiтько, — про стрибки з трамплiна вже давно б дiзнався весь санаторiй!

— Зате я, Сiрий, добре плаваю. В мене дядько знаєш хто? Моряк далекого плавання. То вiн менi показав один спосiб, батерфляй називається. А ти яким стилем плаваєш?

— Вiльним, — вiдказав Сергiйко.

Вiтько зрадiв. От зараз вiн вiдiграється за поразку на трамплiнi! От зараз вiн покаже, як треба плавати! Подумаєш, якийсь там вiльний стиль. Все одно, що нiякого. А тут такий шикарний стиль — батерфляй! Одна назва чого варта!

— Давай наввипередки, — запропонував вiн. — До тих он водяних лiлiй i назад. Хто швидше допливе до берега, той i виграє.

I, не чекаючи товаришевої згоди, Вiтько по самiсiнькому краю берега провiв товсту риску. Зачекав, коли Сергiйко стане поруч, i скоромовкою випалив:

— Один, два, три!

I одразу ж безнадiйно вiдстав. Стиль з такою шикарною назвою йому не допомiг.

До того ж з'явилися водоростi i пливти стало значно важче. Проте повертати назад нiхто не збирався i вiдважнi плавцi нищили пiд собою буро-зеленаву рiвнину. Повiльно, з зусиллями просувалися вони вперед. За ними залишалася дорiжка з купами вирваних водоростей на нiй.

Кара