Бот

Відбитки тяглися до розколини у вапняковій стіні.

«Ось тут Хедхантер та гереро побачили сліди… З боків відкритої прогалини бархани були гладенькими, мов шкіра немовляти, зате попереду тягнулась широка смуга, вкрита безліччю неглибоких ямок…»

— Давай кінчати з цим, — мовив гереро, заводячи байк.

Хедхантер не ворухнувся, тримаючи ногу на землі.

— Що? — скоса зиркнув Джеро.

— Слідів забагато.

— Е…

— Забагато для сорока хлопчиків.

Смуга з відбитками завширшки займала вісім-десять метрів.

— І що? — постійні недомовки з боку боса доводили Джеро до сказу. — Може, вони пройшли тут кілька разів?

Ріно ухилився від відповіді. Знизавши плечима, завів мотоцикл і рвонув через піски.

Їхали недовго. За кілька метрів байк чорношкірого застряг переднім колесом. Джеро, кавкнувши, перелетів через кермо і плюхнувся на пісок. За мить Ріно зав’яз обома колесами. Здоровань люто смикав мотоцикл, намагаючись вирватися з пастки, але ноги не знаходили опори і провалювались у тепле місиво піску. Їх помалу закутувала здійнята курява.

— Куревська пустеля! — вилаявся Хедхантер. Його мотоцикл заглох.

Джеро просто покашляв у відповідь, піднімаючи свій байк.

— Доведеться тягти їх, — сказав ґевал, — поки не вийдемо на твердий ґрунт.

— Може, пошукаємо об’їзд?

— Аякже. І загубимо сліди. До ущелини не так далеко, далі, сподіваюсь, зможемо їхати.

І вони взялися штовхати. То була нелегка справа. Ноги потопали у піску. Кожен рух здіймав у повітря рої мікроскопічного пилу, який набивався в рот і ніздрі. На чолі у Джеро проступили великі краплі поту. Вони миттєво всмоктувались атмосферою, залишаючи на шкірі шорсткі плямки солі. На їх місці тут же з’являлись нові краплини. Ріно зовні лишався спокійним. Його лице не виражало нічого, крім упертої зосередженості.

Той момент став особливим. Годинник показував чверть на першу, і Ріно не уявляв, що за якусь хвилину все його життя полетить шкереберть.

До тієї миті Ріно належав до рідкісної категорії людей, які патологічно не відчувають страху. Ні перед чим. Навіть перед смертю. Він був грубим, безцеремонним, нахрапистим розбишакою, типовим зухвальцем, що звик домінувати завдяки своїй фізичній силі. Смерть уявлялась йому невідворотним актом наприкінці життєвого шляху, епілогом, від якого не відкрутитися. Решту того, що могло трапитися на цьому шляху, він міг розтовкти, роздерти на шматки і, відповідно, не боявся. Хедхантер підкреслено гордував людьми, які тріпочуть за свої розніжені дупці. Він уявити не міг, як можна боятися чого-небудь.

Та, як відомо, Господь жорстоко карає за те, що ми не здатні уявити.

Тієї спекотної середи наприкінці серпня, посеред найсухішої пустелі на планеті Земля, життя Ріно повернуло в нове русло. Якщо бути точним, сталося все о 12:17. Ще о 12:16 Ріно Хедхантер лишався тим самим нахабним зухвальцем, який чхав на страх в усіх його проявах. Зате о 12:17, виштовхуючи мотоцикл з чергової ями, Ріно кинув випадковий погляд уперед. І застиг, конвульсивно стиснувши кермо.

Позаду за спиною пихкав Джеро. Попереду, поміж двома вертикальними вапняковими стінами, куди вони пробивались через смугу глибокого піску і де ще хвилину тому нікого не було, стояв Вілл Ноланд.

— Вілл? — пискнув Ріно. (Хай як це дивно звучить щодо стодвадцятикілограмового мужика зі слонячими біцепсами і шрамами на всіх частинах тіла, крім яєць та п’яток, але так — він таки пискнув.)

Американець, якого п’ять днів тому спіймали боти, стояв і дивився на Хедхантера. Якщо бути точним, він не дивився у прямому сенсі. Вілл не міг дивитися. Точніше сказати: ті місця, де колись знаходилися очі, були спрямовані на Ріно. Бо очей у Вілла більше не було. На їх місці глибочіли глухі заліплені вдавлення, почорнілі від засохлої крові. Повік також не було. Брудні згустки плоті, що ховались у очних западинах, обрамляли зашкарублі шматки подертої шкіри. Рот застиг, сформувавши майже правильну літеру «О». Пошерхлий язик витикався вліво, загинаючись до верхньої губи. Від порепаних кутиків рота на щоки та воло тягнулись бурі прожилки. Волосся, звисаючи неохайними пасмами, іскрилось старечою сивиною (як у Хорта, котрого знайшли після того, як він «поговорив» з ботами). Одна рука, схоже, була зламана і стриміла вбік під нереальним кутом.

Ріно міг би заприсягнутися, що з темного рота вряди-годи виповзають якісь комахи: чи то хробаки, чи то великі таргани.

Ось тоді-то Ріно вперше замислився над тим, що на житейському шляху, в проміжку між народженням і тим фінальним актом, є чимало речей, яким не вийде наваляти в морду, яким не зробиш боляче і які не вб’єш, бо вони вже мертві. А Вілл таки був мертвий (Ріно не сумнівався в цьому, попри те, що американець тримався прямо, ледь похитуючись то вперед, то назад). Такий мертвий, що його, певно, доведеться ховати двічі.