Бартімеус: Амулет Самарканда

— Що, рушаймо нижче? Так—так, Артур Андервуд... На жаль, нічого не вийде. Він теж у Тауері, й туди не проберешся. Можна хіба припустити, — бісеня захихотіло, — що він саме розмовляє з твоїм приятелем Бартімеусом.

Далі спостерігати за Тауером було марно. Натаніель заховав дзеркало під ліжко. Авжеж, справи кепські. Доведеться в усьому зізнатися. Розповісти про все наставикові, якого хлопець нітрохи не шанував, який не зміг захистити його, плазував перед Лавлейсом. Натаніель ясно уявляв, як Андервуд вихлюпне на нього свій гнів через причіпки, знущання й страх за власну кволу репутацію... А що буде потім...

Десь через годину знизу долинув стукіт парадних дверей. Натаніель аж застиг, прислухаючись зі страхом, чи не лунають на сходах кроки наставника, але до нього довго ніхто не йшов. А коли нарешті в замку клацнув ключ, Натаніель уже зрозумів з тихенького засапаного дихання, що за дверима стоїть пані Андервуд. Вона тримала невеличку тацю зі склянкою молока й бутербродом з нарізаними помідором та огірком.

— Пробач, що я так пізно, Джоне, — мовила господиня. — Я давно вже приготувала тобі вечерю, та не встигла принести, бо твій наставник повернувся додому, — вона зітхнула. — Я мушу йти. Там унизу все аж кипить.

— А що... що сталося, пані Андервуд?

— Будь хорошим хлопчиком, їж свій бутерброд. Тобі треба попоїсти, бо щось ти надто блідий. Я певна, що наставник скоро покличе тебе.

— Він щось казав про...

— Лишенько, Джоне! Коли вже ти припиниш чіплятися із запитаннями? Він багато чого сказав, але нічого такого, чим я ділилася б з тобою зараз. У мене на вогні каструля з окропом — мені треба щось швиденько приготувати йому. Їж собі бутерброд, любий.

— А наставник?..

— Він замкнувся в кабінеті й наказав, щоб його не турбували. Крім вечері, зрозуміло. Там коїться щось надзвичайне.

Щось надзвичайне... Цієї миті Натаніель прийняв несподіване рішення. Пані Андервуд єдина, кому він може довіритися, хто по-справжньому про нього піклується. Саме їй він усе розповість — і про Амулет, і про Лавлейса. Вона допоможе йому все залагодити з Андервудом, а якщо треба — то й з поліцією. Вона все владнає, — думав Натаніель, хоч і не знав, як саме.

— Пані Андервуд...

Вона підняла руку.

— Ні, не зараз, Джоне. Я мушу поспішати.

— Пані Андервуд, мені справді треба...

— Ані слова більше! Мені пора йти.

Утомлено всімхнувшись, вона пішла. Двері зачинились.

У замку клацнув ключ. Натаніель сидів і дивився їй услід. На мить йому здалося, що вона готова заплакати, але потім у його душі знялася хвиля гніву Хіба він якийсь неслухняний хлопчисько, що його замикають на горищі, поки дорослі радяться, як його покарати? Ні. Він чарівник! Із ним повинні рахуватися!

У нього відібрали все. Залишилося тільки магічне дзеркало — він може лише спостерігати. Щоправда, спостереження може дати йому знання. А знання — це сила.

Натаніель куснув бутерброд і вмить пошкодував про це. Відставивши тарілку вбік, він підійшов до вікна й подивився на Лондон — цілий килим жовтих вогників, що розкинулися під нічним небом. Безперечно, якби Бартімеус виказав ім’я свого хазяїна, Андервуд або поліція вже схопили б Натаніеля за горло. Цікаво... А ще й ця надзвичайна подія... Чи пов’язана вона з Бартімеусом, чи ні?

Андвервуд зараз унизу, біля телефону. Вихід вельми простий: трохи простежити за ним, і все буде ясно.

Натаніель знову дістав дзеркало.

— Мій наставник зараз у своєму кабінеті. Підберися до нього ближче — так, щоб мені все було видно. А найголовніше — слухай і переказуй мені все, що він говорить.

— Ну, й хто тут тепер нишпорка?.. Та годі, годі, пробач! Мені байдуже до твого морального обличчя. Нумо, вперед...

Середина диска прояснилась, і там з’явилося чітке й виразне зображення кабінету наставника. Андервуд сидів у шкіряному кріслі, спершись ліктями об стіл. В одній руці він тримав слухавку, а другою вимахував у такт власним словам. Бісеня підібралося ближче: тепер було видно тривогу на чарівниковому обличчі. Андервуд кричав у телефон.

Натаніель постукав по диску:

— Що він говорить?

Бісів голос залунав тільки з середини речення. Звук надходив з невеличким запізненням, та хлопець бачив, що слова передаються точно:

—... ви кажете? Всі троє втекли? Є жертви — цілі дюжини?! Це нечувано! Вайтвел з Дювалем повинні за це відповісти!

Так, я справді не тямлю себе, Ґреґорі! Це серйозний удар по моєму розсліду! Я мав намір сам допитати цього демона. Так, сам! Бо я певен, що це пов’язано з крадіжками артефактів... з тим, що останнім часом вони так почастішали. Всі знають, що найкращі зразки зберігаються в Пінна; демон напевно збирався викрасти їх... Так, так, це означає, що тут замішаний якийсь чарівник... Так, я розумію, що це навряд... і все таки, то була моя найкраща ниточка... щиро кажучи, навіть єдина... А чого ви ще сподіваєтеся з таким фінансуванням?! їхніх осіб не встановили? Зовсім?! Оце то буде ляпас для Джесіки! Хоч одна приємна річ в усій оцій сумній історії... Так. Гадаю, що так. До речі, Ґреґорі, я саме пригадав — я хотів би порадитися з тобою з одного особистого питання...