Бартімеус: Амулет Самарканда

Перш ніж Фекварл надумав перечити, я скочив на бордюр і майнув під найближчий автомобіль, намагаючись не дуже зважати на огидний запах мастила, бензинові випари та нудотну вібрацію, що відчутно посилилась, коли невидимий водій піддав газу. Без усякого жалю я попрощався з пір’ям крука і обернувся стигійським бісеням, справжнім клубком із м’язів та пазурів. Я вже сподівався, що Фекварл не встигне приєднатись до мене, — аж тут, на жаль, поряд зі мною з’явилося ще одне бісеня. Воно похмуро висіло між колесами, не зводячи з мене очей.

Дорогою ми майже не розмовляли. Мотор гарчав надто вже гучно. Та й на стигійських бісенят перетворюються заради їхніх зубів і пазурів, а не язиків.

* * *

Минула вічність, перш ніж автомобіль зупинився. Водій покинув машину й пішов собі. Запанувала мовчанка. Застогнавши, я розчепив свої пазурі і впав на дорожній гудрон. Мене нудило й від хитавиці, й від усіляких високотехнологічних запахів[72]. Фекварл почувався аж ніяк не краще. Без жодного слова ми перетворились на пару літніх, трохи потріпаних котів, вишкандибали з-під автомобіля, пробігли моріжком і зникли в густих кущах. Тільки там ми нарешті змогли перепочити, прийнявши свій улюблений вигляд.

Кухар утомлено сів на пеньок.

— Ти заплатиш за це, Бартімеусе! — відсапнув він. — Я ніколи ще так не мучився...

Хлопчисько-єгиптянин усміхнувся:

—Але ж спрацювало-таки! Ми в безпеці.

— Я пробив своїм кігтем бензобак. Мене геть залило цією гидотою. Шкіра аж прищами взялася...

— Годі вже скиглити!

Я обережно визирнув з-за листяної завіси. Дорога, сільські будиночки, садки. Довкола нікого немає, тільки поряд в алейці якесь дівчатко бавиться з тенісним м’ячиком.

— Мабуть, ми в передмісті. Десь на околиці Лондона, — припустив я. — А може, й далі.

Фекварл щось буркнув під ніс. Я обережно позирнув на нього. Він знов оглядав рану, завдану Базтуковим списом. Вона не гоїлася. Фекварл помітно підупав на силі.

— Навіть із цією раною я впораюся з тобою, Бартімеусе. Ходи-но сюди, — кухар нетерпляче махнув рукою. — Я мушу дещо тобі сказати.

Я слухняно сів на землю, підібгавши ноги, як робив колись Птолемей. Тільки не дуже близько від Фекварла — від нього страшенно тхнуло бензином.

— По-перше, — мовив він, — свою частину угоди я виконав. Я врятував тебе — це я можу сказати чесно. Тепер твоя черга. Де Амулет Самарканда?

Я завагався. Бляшанка, що лежить на дні Темзи, не дозволяла мені тут-таки назвати Натове ім’я та особистий номер. Так, я завдячую Фекварлові втечею, та спершу мушу подумати про себе самого.

— Послухай-но, — відповів я. — Ти тільки не подумай, що я невдячний. Просто для мене це вкрай нелегко. Мій хазяїн...

— Помітно слабший за мого, — нетерпляче подався вперед Фекварл. — Напруж свій недолугий мозок, Бартімеусе, й хвилину поміркуй. Лавлейс дуже хоче одержати свій Амулет назад. Так хоче, що наказав нам з Джабором вдертися до найсекретнішої урядової в’язниці, щоб порятувати життя такого жалюгідного раба, як ти.

— І справді, — погодився я.

— Тільки уяви, як це було небезпечно — і для нас, і для нього. Він ризикував усім. Це багато про що свідчить.

— Навіщо ж йому Амулет? — перервав я Фекварла.

— Цього я сказати тобі не можу, — кухар затарабанив пальцями по краєчку носа й промовисто всміхнувся. — Зате скажу інше, Бартімеусе. Приєднуйся до нас — це в твоїх інтересах. Наш хазяїн далеко піде, якщо ти мене розумієш.

Я пирхнув:

—Так говорять усі чарівники.

— Він далеко піде. Найближчим часом. Найближчими днями. Тільки для цього йому вкрай потрібен Амулет.

— Можливо. Та яка нам з того користь? Такі балачки я чув уже не раз. Чарівники використовують нас, щоб зміцнити свою владу, а потім знову зв’язують нас присягою... Що нам з того?

— У мене є план, Бартімеусе...

— Еге ж, еге ж, у всіх нас є плани. Та жоден з них не скасовує того факту, що я досі зв’язаний своїм початковим завданням. І покарання...

— Покарання можна перетерпіти! — сердито труснув головою Фекварл. — Коли ти втік з Амулетом, Лавлейс дав мені такого прочухана, що моя сутність дотепер не відновилася остаточно! Правду кажучи, саме наше існування в цьому світі — ні, не треба вибачень, Бартімеусе, я знаю, що тобі до мене байдуже! — ніщо інше, як черга покарань. Не змінюється нічого, крім отих клятих чарівників! Здохне один — відразу з’явиться наступний, викопає з пороху наші імена й знову викличе нас! Чарівники міняються, а ми мучимось.

Я стенув плечима:

— Ми, здається, про це вже розмовляли. Чи не у Великому Зімбабве?

Фекварлове завзяття згасло вмить. Він кивнув:

— Може, й так. Тільки я відчуваю зміни — й ти теж повинен відчувати їх, якщо не оглух і не осліп. Занепад імперії завжди приносить із собою неспокій: заворушення на вулицях, гризню між чарівниками, що показилися від розкошів та влади... Ми з тобою частенько це бачили. За таких обставин у нас є чудова нагода діяти. Наші хазяї ледащіють, Бартімеусе. І це надає нам більшу свободу.

— Оце вже навряд.