Аліса в Дивокраї

Після цього настала довга тиша. Час від часу до Аліси лише доносилося шепотіння:

— Ну звичайно, мені це не до вподоби, ваша честь, зовсім, зовсім не до вподоби!

— Роби, що тобі наказано, боягузе!

Нарешті вона знову простягла руку і махнула нею в повітрі. Цього разу зойкнули два голоси і скло забряжчало сильніше.

«Мабуть, тут є дуже багато парників для огірків! — подумала Аліса. — Цікаво, що вони будуть робити далі? От якби вони змогли витягти мене у вікно! Набридло вже лежати в цій кімнаті».

Вона очікувала, але деякий час нічого не чула. Нарешті долинули торохкотіння маленьких коліс і звуки багатьох голосів, що говорили всі разом. Вона розібрала слова:

— Де друга драбина?

— Мені було наказано принести тільки одну. Білл несе другу.

— Білле! Давай, хлопче, її сюди!

— Ось тут ставте їх, на цьому розі... Та ні, зв’яжіть їх спочатку!.. Але вони не сягають навіть до половини...

— Дурниці!..

— Ану, Білле, держи цю мотузку...

— А дах витримає?..

— Обережно, там хитається черепиця!..

— Ой, вона падає! Бережіть голови! — (Чутно гуркіт.) — Щоб вас! Хто це наробив?

— Мабуть, Білл...

— Хто полізе в димар?..

— Тільки не я! Сам лізь!..

— І не збираюсь!..

— Доведеться лізти Біллу...

— Гей, Білле, хазяїн сказав, що тобі доведеться лізти в димар!

— О, значить, вони посилають Білла в димар, чи не так? — говорила Аліса собі. — Здається, вони все чисто звалюють на Білла! Я б нізащо не погодилась бути на його місці. Цей комин досить таки вузький, але сподіваюсь, мені вдасться брикнути ногою.

Вона засунула ногу якомога далі в комин і очікувала, доки не почула, що якесь звірятко (яке саме, вона не могла визначити) шкрябається і дряпається в комині біля її ноги. Промовивши: «Це Білл», — вона щосили дригнула ногою і чекала, що буде далі.

Спочатку вона почула, як усі закричали хором:

— Дивіться, Білл!

Потім голос Кролика:

— Ловіть його, ви, коло огорожі!

Потім запанувала тиша, потім знов почали кричати всі разом.

— Підтримуйте йому голову... Давайте го­рілку...

— Не задушіть його...

— Як це сталося, друже? Що з тобою трапилося? Розкажи нам все!

Останнім почувся кволий, писклявий голосок («Це Білл», — подумала Аліса):

— Я й сам не знаю... Ні-ні, досить, дякую, мені вже краще... Але я надто схвильований, щоб розповісти... Єдине, що я знаю, — щось налетіло на мене, як ураган, і я вилетів геть, мов ракета!

— Справді, мов ракета, друже! — підтвердили інші.

— Доведеться спалити будинок! — долинув голос Кролика, і Аліса чимдуж гукнула:

— Якщо ви зробите це, я напущу на вас Діну! — Миттю запанувала мертва тиша. Аліса роздумувала: «Цікаво, що вони будуть робити далі? Якби вони мали хоч крихітку глузду, то розібрали б дах».

За кілька хвилин знов почалася метушня, і Аліса почула голос Кролика:

— Поки що досить однієї тачки.

«Тачки з чим?» — думала Аліса. Але їй недовго довелося роздумувати над цим, бо за мить цілий град камінців заторохкотів у вікно, два чи три влучили їй в обличчя.

— Годі, мабуть, — вирішила вона і закричала: — Краще не робіть цього! — Знову запанувала тиша.

З деяким подивом Аліса помітила, що камінці, ледве торкаючись підлоги, перетворюються на маленькі пиріжечки, і в неї майнула блискуча думка: «Якщо я з’їм пиріжечок, — міркувала вона, — це обов’язково викличе зміну в моїх розмірах. Оскільки навряд чи можна зробити мене ще більшою, то, мабуть, я повинна буду зменшитися».

Отже, вона проковтнула пиріжечок і була у захваті, коли відчула, що зразу ж почала зменшуватися. Ледве вона досягла саме таких розмірів, щоб пройти у двері, як вибігла з будиночка.

Надворі вона побачила цілий натовп маленьких звірят і пташок, що чекали на неї. У центрі знаходився сердешний Ящур Білл, якого підтримували дві морські свинки і чимсь напували з пляшечки. Усі вони кинулися до Аліси, ледве та показалася, але вона щодуху побігла геть і сховалася в густому лісі.

— Перш за все мені необхідно, — говорила Аліса, блукаючи в лісі, — досягти свого справжнього зросту і потім знайти дорогу до того чудового саду. Гадаю, що такий план буде найкращим.

Без сумніву, план був справді блискучий, чітко і ясно розроблений. Єдина трудність полягала в тому, що вона сном-духом не знала, як узятися до його здійснення. Коли вона заклопотано придивлялася поміж дерев, коротке сердите гавкання над самісінькою головою примусило її хутко глянути вгору.

Здоровенне цуценя дивилося на неї великими круглими очима і нерішуче простягало одну лапу, намагаючись доторкнутися до неї.

— Бідолашне мале, — промовила Аліса лагідним голосом і спробувала посвистіти до нього. При цьому її страшенно лякала думка, що, може, цуценя голодне, тоді воно напевне з’їсть її, незважаючи на всю її лагідність.