Аліса в Дивокраї

Далі треба було з’їсти цукерки. Це призвело до деякого гармидеру і безладдя, бо великі птахи скаржилися, що не розкуштували своїх цукерок, а малі давилися, і їх довелося ляпати по спині. Нарешті з цукерками було покінчено, і всі знову розсілися кружкома й умовляли Мишу розповісти що-небудь.

— Ви обіцяли розповісти мені свою історію, пам’ятаєте? — звернулась Аліса. — І чому ви ненавидите... К. та С., — додала вона пошепки, побоюючись, що та знов образиться.

— Добре, я розповім. Але кінець такий довгий і сумний! — промовила Миша, обертаючись до Аліси і зітхаючи.

— У вас справді довгий кінець, — зауважила Аліса, здивовано дивлячись на мишин хвіст, — але чому ви називаєте його сумним? — І вона продовжувала сушити собі голову над цим питанням, а Миша повела свою розповідь, зміст якої зводився приблизно до такого:

   Стрів

      Бровко

        мишку

           в хаті

            і почав

                їй

                 казати:

               «Я

            тебе

         позиваю,

        ходім,

     мишко,

   на суд.

Відкладать

   не

     годиться,

      мусим

        нині

         судиться,

          бо

           на мене

             з безділля

       напав уже нуд».

Каже

     мишка

Бровкові:

    «Що за

      суд

       безтолковий —

         ні судді ж,

           ні підсудка

             ми

               не

                  знайдемо

                     тут». —

        «Сам

        я

      буду,

    мишутко,

  за суддю

й

  за підсудка;

     вже

       і

        вирок

         готовий —

           тобі

            буде

               капут».

— Ти не слухаєш! — гримнула Миша на Алісу, розлютована. — Про що ти думаєш?

— Пробачте, — покірно обізвалась Аліса. — Ви, гадаю, дійшли до найголовнішого.

— Нічого подібного! — закричала Миша пронизливо і дуже сердито. — Це тільки зав’язка!

— Зав’язка! — підхопила Аліса, завжди готова прийти на допомогу іншим, і стурбовано почала озиратися на всі боки. — Будь ласка, давайте я допоможу розв’язати її.

— І не подумаю, — сказала Миша, підводячись і прямуючи геть. — Ти ображаєш мене, говорячи таку нісенітницю.

— Я не хотіла образити вас! — благала бідолашна Аліса. — Але, бачите, ви така вразлива!

Миша тільки буркнула щось у відповідь.

— Прошу вас, верніться і закінчіть свою розповідь, — гукнула Аліса вслід.

Усі присутні хором приєдналися до неї:

— Так, просимо, верніться!

Але Миша лише роздратовано крутнула головою і ще швидше попростувала геть.

— Як шкода, що вона відмовилася залишитися! — зітхнув папуга Лорі, коли Миша зникла з очей.

А стара крабиха скористалася нагодою пожурити свою доньку:

— Бач, моя люба! Хай це буде наукою для тебе: ніколи не втрачай рівноваги!

— Прикуси язика, мамо! — відповіла донька досить роздратовано. — Ти можеш вивести з себе навіть устрицю!

— Хотілося б мені, щоб Діна була тут, дуже б хотілося! — вголос промовила Аліса, ні до кого зокрема не звертаючись. — Вона б хутко повернула сюди ту мишу.

— А хто така Діна, осмілюся запитати? — обізвався Лорі.

Аліса відповіла захоплено, завжди рада поговорити про свою улюбленицю:

— Діна — це наша кішка. Ви навіть уявити собі не можете, як добре вона ловить мишей! А коли б ви бачили, як вона ганяється за пташками! Вона з’їдає пташеня, ледве побачить його!

Ця промова викликала помітне занепокоєння серед присутніх. Деякі пташки похапцем пішли геть. Стара сорока почала щільніше кутатись, говорячи:

— Мені справді час додому. Нічне повітря шкідливо впливає на моє горло!

А канарейка покликала своїх діток тремтячим голосом:

— Ходімо, любі! Вам давно час спати!

Під різними приводами всі рушили геть, і скоро Аліса залишилася сама.

— І нащо я заговорила про Діну! — сумно докоряла собі Аліса. — Ніхто тут чомусь не любить її, хоч я певна, що це найкраща кішка у світі! Ох, моя люба Діно! Не знаю, чи доведеться мені ще побачитися з тобою! — І бідна Аліса заплакала знову, бо почувала себе дуже самітно і пригнічено. Проте незабаром вона почула здаля легеньке тупотіння і жадібно вдивлялася туди. Чи не Миша то повертається, щоб скінчити свою розповідь?

Розділ ІV. Кролик посилає в дім маленького Білла

То був Білий Кролик, що повільно повертався, уважно вдивляючись під ноги, ніби щось загубив. Аліса почула, як він бубонів:

— Герцогиня! Герцогиня! Ой, мої любі лапки! Моє хутро і вуса! Вона голову мені зніме, я вже знаю! Але де ж все-таки я міг загубити їх, цікаво!

Аліса зразу зрозуміла, що той шукав віяло та білі лайкові рукавички, тому з властивою їй доб­розичливістю теж почала шукати, але їх ніде не було. Та і все навкруги, без сумніву, цілком змінилося з того часу, як вона плавала в калюжі. Великий зал кудись зник разом зі скляним столиком і маленькими дверцятами.

Згодом Кролик помітив Алісу, що теж займалася розшуками, і сердито гримнув на неї:

— Це що таке, Мар’яно, що ти тут робиш? Негайно біжи додому і принеси мені рукавички та віяло! Швиденько, ну!

Аліса так злякалася, що стрімголов помчала в тому напрямі, куди вказав Кролик, навіть не пробуючи пояснити його помилку.

— Він подумав, що я покоївка, — говорила вона собі на бігу. — От здивується він, коли дізнається, хто я насправді. Але краще принести йому віяло та рукавички... тобто якщо мені вдасться знайти їх.