Читаем Аліса в Дивокраї полностью

Аліса не хотіла комусь з них першому потискувати руку, боячись образити другого. Вона знайшла вихід зі скрутного становища, взявши руки обох зразу. І вмить вони втрьох почали танцювати колом. Здавалося, що так і треба (Аліса пригадувала потім). Вона не здивувалася навіть тоді, коли почула музику. Музика линула від дерева, під яким вони танцювали, і виходила вона тому (якщо Аліса правильно зрозуміла), що гілки терлися одна об одну, як смичок об струни.

— Було дуже смішно, — (говорила Аліса згодом, коли розповідала сестрі всю цю історію), — коли я помітила, що співаю «Потанцюймо навколо шовковиці». Я не пам’ятаю, коли почала співати, але у мене було таке враження, ніби я співала довго-довго!

Двоє інших танцюристів були товсті, тому швидко задихалися.

— Чотирьох кругів для одного танцю цілком досить, — ледве вимовив Близнюк, і вони спинилися так само раптово, як і почали. Тієї ж миті замовкла і музика.

Потім вони відпустили руки Аліси і мовчки дивилися на неї. Настала досить незручна пауза, бо Аліса не знала, як почати розмову з особами, з якими щойно танцювала.

«Зараз уже не годиться вітатися, — говорила вона собі. — Слушна нагода для цього минула».

— Сподіваюсь, ви не дуже втомилися? — сказала вона нарешті.

— Аж ніяк. Дуже вдячний за увагу, — відповів Близнюк.

— Велике спасибі! — додав Близняк. — Ти любиш вірші?

— Т-а-к, дуже... Деякі вірші, — не дуже впевнено відповіла Аліса. — Чи не скажете ви мені, як вийти з лісу?

— Що їй розказати? — запитав Близняк. Він не звернув уваги на запитання Аліси.

— «Морж та Тесля» — найдовший вірш, — відповів Близнюк, палко стискаючи брата в обій­мах.

Близняк зразу ж почав:

На небі грало сонечко...

Аліса наважилася перебити його:

— Якщо цей вірш дуже довгий, — сказала вона якомога ввічливіше, — чи не скажете ви мені спочатку, якою дорогою...

Близняк лагідно посміхнувся і почав знову:

На небі грало сонечко.

Проміннячко ллючи,

І хвилі в морі сяяли,

Як золоті ключі, —

Дивуйтеся, чудуйтеся,

Бо це було вночі.

А місяць блимав пахмурно,

Сердитий був, як біс:

«Ну, що за сонце капосне —

Усюди пхає ніс!

Чи дня нема? Чого б ото

В чужі діла я ліз?»

Вода була мокрісінька,

Зате сухий пісок;

На небі ні хмариноньки —

Бо не було хмарок;

В повітрі ні пташиноньки —

Бо не було пташок.

Вусатий Морж із Теслею

Ішли по бережку

І гірко-гірко плакали,

Що стільки тут піску:

«Якби усе тут вимести,

Було б, як у вінку!»

«Щоб десять підмітальників

Поставити сюди,

Чи за півроку б вимели?» —

Питає Морж з біди.

А Тесля тільки схлипує:

«Пропали б їх труди!»

Ідуть, аж бачать — устриці.

Морж крикнув їм: «Привіт!

Ми дуже раді зустрічі,

Ходімо на прохід!

Ми чотирьох запрошуєм

До себе на обід!»

Мовчить найстарша устриця,

Лиш блимає на них:

Чого, мовляв, присікались

До мене, хитруни?

Нікуди йти не хочу я

З своєї мілини!

Та четверо молодшеньких

Враз підійшли до них, —

Умилися, прибралися

І взулись, як на гріх, —

Дивуйтеся, чудуйтеся,

Бо в них немає ніг.

За ними й інші устриці

Посунули слідом,

Вони ішли і парами,

Й одинцем, і гуртом,

По пінних хвилях вистрибом,

По берегу повзком.

Півмилі Морж із Теслею

Йшли по сухій землі

І на привал спинилися

На кам’яній скалі;

За ними гуртувалися

Всі устриці малі.

«Тепер ми поговоримо, —

Вусами Морж повів, —

Про чоботи і човники,

Капусту й королів,

Чи скоро море википить,

Чи крила є в корів».

«Пізніш, — гукнули устриці, —

Перш дайте звести дух,

Бо ми ж усі гладесенькі

І нас стомив цей рух».

«Спочиньте», — Тесля вимовив,

Порадував гладух.

А Морж сказав: «Хліб є вже в нас,

Буханочка на з’їд,

До хліба оцту й перчику

Додати теж би слід, —

Як ви готові, устриці,

Ми почнемо обід».

«Але не з нас! — всі устриці

Тут крикнули навкрич. —

Невже ви, любі, зважитесь

На цю жахливу річ?»

А Морж сказав: «Дивіться-но,

Яка чудова ніч!

За вас ми вам же й дякуєм,

Бо ви такі смачні!»

А Тесля мовив: «Ріжтеся

Обом — йому й мені.

Чи ви поглухли, устриці?

Ви чуєте чи ні?»

А Морж ізнов: «О боже мій!

Невже ми їх сюди

Із мілини принадили

Лише задля їди?»

А Тесля: «Їж, не бідкайся,

Та масла менш клади!»

Морж заридав: «Ой, устрички!

Мені так жалко вас!»

Та вибирав, де більшенькі,

Глитав по три ураз

І до очей хустиночку

Підносив раз у раз.

«Ну, нагулялись, устриці? —

Знов Тесля річ повів. —

Додому, може, підемо?»

Ніхто не відповів...

Не диво — Морж із Теслею

Всі устриці поїв.

— Мені більше подобається Морж, — сказала Аліса, — бо він, бачите, трохи жалів бідолашних устриць.

— Але з’їв він їх більше, ніж Тесля, — заперечив Близняк. — Розумієш, він закрився хусточкою, щоб Тесля не зміг полічити, скільки він з’їв. Навпаки.

— Яка підлота! — обурилась Аліса. — Тоді мені більше подобається Тесля... Якщо він з’їв менше від Моржа.

— Але він з’їв стільки, скільки йому вдалося, — промовив Близнюк.

Аліса зовсім розгубилася. Після паузи вона почала:

— Що ж! Вони обидва були погані... — Тут вона стурбовано замовкла, бо почула неподалік у лісі ніби пихкання великого паровоза і побоювалася, що це якийсь дикий звір. — Тут водяться тигри або леви? — несміло запитала вона.

— Це хропе Червоний Король, — заспокоїв її Близняк.

— Ходімо подивимося на нього! — крикнув Близнюк, і вони схопили Алісу за руки і потягли її туди, де спав Король.

Перейти на страницу:

Похожие книги