Аліса в Дивокраї

Перебираючи все це в думках, вона підійшла до лісу. Це був темний прохолодний гай.

— Хай там як, дуже приємно, — сказала вона, коли ступила під тінь дерев, — після такої спеки опинитися під... під... чим? — продовжувала вона, дуже стурбована тим, що не могла пригадати потрібного слова. — Я хочу сказати, опинитися під... під... під... цим, розумієте! — і вона поклала руку на стовбур дерева. — Як же це називається? Чи воно не має назви?.. Ну, звичайно, не має!

Вона мить постояла мовчки, роздумуючи. Потім раптом почала знову:

— Отже, це трапилося все ж таки! Як же мене звуть? Спробую пригадати. Мушу! — Але її рішучість мало допомогла. Після довгих роздумів вона змогла сказати лише: — Л, я знаю, моє ім’я починається з Л!

Тут з лісу вийшов молодий Олень. Він дивився на Алісу великими лагідними очима, але зовсім не боявся її.

— Іди сюди! Іди сюди! — промовила Аліса і простягла руку, щоб погладити його. Але Олень трохи відскочив і продовжував дивитися на неї.

— Як тебе звати? — нарешті заговорив Олень. І який ніжний і ласкавий голос був у нього!

«Якби я сама знала!» — подумала бідолашна Аліса. Вона сумно відповіла:

— Зараз ніяк.

— Подумай ще раз, — порадив Олень. — Так не годиться.

Аліса подумала, але з цього нічого не вийшло.

— Будь ласка, скажіть, як вас звати? — несміло промовила вона. — Можливо, це допоможе мені.

— Я скажу тобі, коли ми відійдемо трохи далі, — сказав Олень. — Тут я не можу пригадати.

І ось вони пішли лісом. Аліса ніжно обняла Оленя за м’яку шию. Так вони дійшли до іншої галявини. Тут Олень раптом підскочив і звільнився від обіймів Аліси.

— Я Олень! — гукнув він радісним голосом. — Ой лишенько! Ти людська дитина! — У його чудових темних очах майнув жах, і наступної хвилини він стрімголов помчав геть.

Аліса дивилася йому вслід, ладна заплакати від досади, що її маленький супутник так раптово зник.

— Але тепер я знаю своє ім’я, — сказала вона. — Це трохи втішає мене. Аліса... Аліса... Більше я його не забуду. А зараз за якою з цих стрілок мені слід іти, цікаво?

На це запитання неважко було відповісти, бо була лише одна дорога через ліс і обидві стрілки вказували на неї.

— Я з’ясую це, — сказала Аліса собі, — коли дорога розділиться і вони будуть вказувати різні напрями.

Але цього, здавалося, ніколи не трапиться. Вона ішла далі і далі, дуже довго, але щоразу, коли дорога роздвоювалася, обидві стрілки вказували той самий шлях. На одній з них був напис «До Близнюка», на другій — «До Близняка».

— Мабуть, — нарешті вирішила Аліса, — вони живуть в одному будинку. Як я не подумала про це раніше... Але я не можу затримуватися у них. Я лише зайду, привітаюсь і запитаю, як вийти з лісу. Тільки б дістатися до Восьмого квадрата завидна!

Вона все йшла, розмовляючи сама з собою, доки, круто звернувши, не наткнулася на двох маленьких товстунів. Вона побачила їх так несподівано, що злякано відсахнулася. Але за мить оволоділа собою, певна, що це, мабуть, двійники.

Розділ IV. Двійники — Близнюк та Близняк

Вони стояли, обнявшись, під деревом. Аліса зразу впізнала кожного з них, бо в одного на комірі було вишито «нюк», а у другого — «няк».

— Мабуть, у кожного з них на комірі ззаду вишито «близ», — сказала вона собі.

Вони стояли зовсім нерухомо, і Аліса навіть забула про те, що вони живі. Вона обійшла їх кругом, щоб побачити, чи було слово «близ» вишито на їхніх комірцях, і аж здригнулася, почувши голос того з двійників, у якого на комірі був напис «нюк».

— Якщо ти вважаєш, що ми воскові ляльки, — сказав він, — ти зобов’язана заплатити. Воскові ляльки не показують даром! Аж ніяк!

— Навпаки, — додав той, хто мав напис «няк», — якщо ти вважаєш, що ми живі, то зобов’язана розмовляти.

— О, даруйте! — це все, що Аліса змогла відповісти, бо слова старовинної пісні дзвеніли у неї у вухах, мов цокання годинника.

Вона ледве стримувалася від бажання сказати їх вголос:

Близняк з Близнюком

Учинили бійку,

Бо Близнюк Близняку

Пошкодив торохтілку.

Тут чорний ворон прилетів

І з криком сів на гілку, —

Так налякав обох бійців,

Що враз забули спірку.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Близнюк, — але насправді не зовсім не так. Аж ніяк.

— Навпаки, — продовжував Близняк, — якщо було так, то так мало бути. Якби було так, то так би і було. Але коли не так, то не так. Така логіка.

— Я думаю про те, — ввічливо пояснила Аліса, — як швидше вибратися з цього лісу, бо вже смеркає. Скажіть мені, коли ваша ласка.

Але маленькі товстуни лише перезирнулися і засміялися.

Вони були такі схожі на двох великих школярів, що Аліса не витримала, вказала пальцем на Близнюка і промовила:

— Перший учень!

— Аж ніяк! — шпарко вигукнув Близнюк і закрив рота, клацнувши зубами.

— Другий учень! — вказала Аліса на Близняка, хоч була певна, що у відповідь він лише вигукне «навпаки». Так воно і сталося.

— Ти не так почала, — закричав Близнюк. — Коли приходиш у гості, спочатку треба привітатися і потиснути руки. — Тут близнята міцніше пригорнулися один до одного, потім кожен простяг вільну руку, щоб вона потиснула її.