Аліса в Дивокраї

Опісля вона говорила, що зроду не бачила такого обличчя, як у Короля, коли якась невидима рука підняла його і почала обмітати. Він був занадто приголомшений, щоб кричати, але так вирячив очі та роззявив рота, що в Аліси аж рука затремтіла від сміху і вона мало не випустила його.

— Ой, будь ласка, не кривляйтеся так, мій любий! — вигукнула вона, зовсім забувши, що Король не міг почути її. — Ви так мене розсмішили, що я ледве не випустила вас із рук! І чого ви так роззявили рота? Ви наковтаєтесь попелу!.. Ну, здається, досить, він уже чистий, — додала вона, пригладжуючи йому волосся. Потім поставила його на стіл коло Королеви.

Король зразу ж упав на спину і не ворушився. Аліса трохи злякалася того, що наробила, — і пішла по кімнаті шукати води, щоб побризкати на нього. Проте їй вдалося знайти лише пляшку з чорнилом. Коли вона повернулася з нею, то побачила, що король очумався і вони пошепки розмовляли з Королевою переляканими голосами, але так тихо, що Аліса ледве розбирала слова.

Король говорив:

— Запевняю тебе, люба, я весь похолонув, аж до кінчиків вусів!

На що Королева відповіла:

— У тебе немає ніяких вусів.

— Цю жахливу хвилину, — продовжував Король, — я ніколи, ніколи не забуду!

— Забудеш, — зауважила Королева, — якщо не запишеш напам’ять.

Аліса, страшенно зацікавлена, дивилася, як Король дістав з кишені величезну записну книжку і почав писати. У неї раптом майнула якась думка, і вона вхопилася за кінчик олівця, що стирчав з-за плеча Короля, і почала писати замість нього.

Бідолашний Король мав розгублений і пригнічений вигляд і деякий час мовчки змагався з олівцем. Але Аліса була сильнішою за нього, і нарешті він вимовив задихаючись:

— Моя люба! Мені справді потрібен трохи тонший олівець. З цим я ніяк не дам собі ради. Він пише зовсім не те, що мені треба...

— Що саме? — поцікавилася Королева, зазираючи в книжечку. — (Там Аліса написала: «Білий Король з’їжджає вниз по кочерзі. Він дуже погано втримує рівновагу».) — Це ти так про себе пишеш?

На столі, недалечко від Аліси, лежала книжка. Вона сиділа, слідкуючи за Білим Королем (бо ще трохи побоювалася за нього і тримала пляшку з чорнилом напоготові, на випадок, коли він зомліє знову), і перегортала сторінки книжки, сподіваючись натрапити на що-небудь таке, що зможе прочитати.

«Тут все написано якоюсь невідомою мені мовою», — сказала вона про себе.

Там було написано таке:

узреВ-узруК

.икся ікмивш і ьнежамс вуБ

,івжурк в илиларіпс-илревС

икшасп івашри пилахчиП

.іволод ілурт І

Деякий час вона розгублено дивилася в книжку. Нарешті їй сяйнула блискуча думка.

— О, та це ж задзеркальна книжка, звичайно! Якщо я піднесу її до дзеркала, слова будуть читатися так, як слід!

Ось яку баладу прочитала Аліса:

Курзу-Верзу

Був смажень, і швимкі яски.

Сверли-спіралили в кружві,

Пичхали пиршаві псашки

І трулі долові.

«Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,

То кусозуб і дряполап!

Не знайся з птицею Зу-Зу

І велезнем Хап-хап!»

Меча-штрича він в руки взяв,

Півдня тропив ворожий слід

І в смужній думі спочивав

Під древом Діодід.

Та раптом чує глушний цвист,

Кругом немов могонь пашить,

В тримучім лісі никне лист —

Курзу-Верзу метить!

Він раз мечем! Він два штричем!

Отак штричаєм ворогів!

Зняв гмію золову з плечей,

Додвому посмішив.

«Ти вбив грозу Курзу-Верзу?

Мій хлопчику, ти чудодець!

«О сплавний день! Стрибай пісень,

Тодімо у ханець!»

Був смажень, і швимкі яски.

Сверли-спіралили в кружві,

Пичхали пиршаві псашки

І трулі долові.

— Здається, вона дуже гарна, — сказала Аліса, коли дочитала баладу, — але її дуже важко зрозуміти! — (Бачите, вона навіть собі не хотіла зізнатися, що нічого не зрозуміла взагалі.) — Моя голова переповнена якимись думками, але я їх не зовсім розумію! Однак хтось убив когось, це, у всякому разі, ясно...

«Ой, лишенько! — подумала Аліса, раптом скочивши на ноги. — Якщо я буду баритися, мені доведеться повернутися через дзеркало додому раніше, ніж я огляну весь дім. Треба спочатку побачити сад!»

За мить вона була за дверима і побігла сходами вниз. Точніше, вона не побігла, а винайшла, як вона говорила, новий спосіб легко і швидко спускатися вниз. Вона просто тримала кінчики пальчиків на поручнях і спокійно летіла вниз, зовсім не торкаючись ногами сходів. Потім вона пролетіла через зал і, мабуть, вилетіла б прямо надвір, якби не вхопилася за одвірок. Їй трохи запаморочилося від такого довгого польоту, тому вона дуже зраділа, що знову йшла власними ногами.

Розділ ІІ. Сад із живими квітами

— Я побачу сад далеко краще, — сказала собі Аліса, — якщо доберуся до вершини он того горба. А ось і стежка, що веде прямо до нього... Мабуть, туди... Ні, вона йде зовсім не прямо. — (Після того як, пройшовши кілька ярдів, вона декілька разів круто завернула.) — Сподіваюсь, що вона приведе мене до горба. Але ця стежка так дивно покручена! Вона швидше нагадує штопор, а не стежку. Ну, цей поворот, гадаю, веде до горба... Ні! Він веде назад, прямо до будинку! Що ж, спробую піти інакше.