Абір Мухерджі. Дим і попіл

Не Здавайся засовався.

— Якщо дозволите, сер. Потрібно враховувати ще й інший фактор. Смерть Даса. Він уже немолодий. Якщо ми його заарештуємо і його здоров’я погіршиться, або, боронь боже, він помре, прояв люті буде таким, що придушити його зможе лише армія, можливо, ціною багатьох життів.

У його словах є сенс. Дас — одна з найшанованіших осіб у Бенгалії. Якщо він помре за нашими ґратами, неважко здогадатися, до чого це призведе.

— Мушу погодитись із сержантом,— кивнув я.— Останнє, що нам потрібно,— це зробити з нього мученика.

Таггарт повернувся до свого столу й упав на крісло. Вигляд у нього був ще виснаженішим, ніж кілька хвилин тому.

— Маєте кращу ідею? — потер він підборіддя.

— Можливо. А якщо повідомити йому, що ми заарештуємо всіх, крім нього? Який вигляд матиме «друг нації», якщо всі, кого він закликає не підкорятися закону, опиняться в буцегарні, а сам він лишиться на свободі? Вони вважатимуть, що він охоче спостерігає, як інші страждають за його переконання, доки сам перебуває у безпеці. Пригадайте листівки, які скидали німці на французькі окопи під час війни. Вони писали, що британці битимуться до останнього француза.

Таггарт похитав головою.

— Ні. Хочу, щоб він знав: його дії матимуть наслідки особисто для нього. Передайте, що я заарештую його і всіх інших.

Дев’ять

алькутта — це місто, поділене на безліч частин.

На півночі — Чорне місто, осередок місцевого населення; на півдні — Біле місто, притулок британців; посередині — сіра, аморфна територія, повна китайців, вірмен, євреїв, парсів, англо-індійців та всіх, хто не вписується в інші райони. Немає такого закону, який розмежовував би місто, як немає бар’єрів і мурів; сегрегація — лише одна з тих речей, що виникають, коли ніхто не звертає на них уваги. Бувають і винятки, звісно, як-от англо-індійка в Аліпурі або парочка англійців на Боу-базар, але в більшості кварталів правил дотримуються.

Виняток — Бхованіпур. Хоча більшість бенгальської еліти оселилася на Шіам-базар, значна кількість вирішила розважитись і побудувати свої особняки на півдні міста. І не просто абиде, а на відстані витягнутої руки від лілейно-білого Аліпуру. Мури там були такими ж високими, а будинки — такими ж величезними. Та якщо аліпурці будували свої оселі подалі від дороги і ховали їх від чужого ока — ніби будівлі, як і їхні мешканці, відрізнялися від навколишнього середовища,— маєтки Бхованіпуру височіли на видноті, фасади з колонами здіймалися просто поруч із дорогою. Сумніваюся, що було випадковістю те, що деякі з найкращих домів Бхованіпуру можна було побачити через канал з Аліпуру. У місті, де корінні мешканці були громадянами другого сорту, архітектура передмістя була політичною заявою. Бхованіпур — це два пальці в бік британців, жест перемоги. І саме в Бхованіпурі жив Дас.

Ми з Не Здавайся сіли на заднє сидіння поліційного «волслі» і в тьмяному зимовому світлі покотили по Русса-роуд. Відколи сержант полишив кабінет лорда Таггарта, він як на терні сидів.

— Ну кажіть уже,— промовив я.

Він повернувся до мене.

— Що?

— Що сталося? — запитав я.— Ви всю дорогу поводитесь так, ніби хтось поцупив у вас цукерки.

Якусь мить він вагався.

— Не змушуйте мене застосовувати своє службове становище,— поквапив я.

— Накази комісара,— нарешті зізнався він.— Нічого не можу зробити. Мені здається, що він вважає, ніби я на боці Даса, хоча насправді все навпаки.

— Він же друг вашої родини,— завважив я.

— Так, він друг моєї родини, а це трохи інше, ніж мій власний друг. Він слухатиме мене не більш охоче, ніж вас; може, навіть з меншим ентузіазмом, бо я індієць, який...

Речення він не закінчив. У цьому не було потреби. Він був місцевим, що перейшов на бік британців, принаймні в очах Даса та його когорти. І байдуже, що по-своєму Не Здавайся був таким же патріотом, як і вони. Він робив те, що вважав за правильне — лишався на своєму місці і продовжував робити свою справу. Але заплатив за це велику ціну.

Авто зупинилося перед брамою резиденції Даса.

— А будинок у нього ще більший, ніж у вашого батька,— сказав я Не Здавайся, доки слуга в білій курті відчиняв браму.

— Так,— посміхнувся сержант, коли автівка рушила з місця.— Але наш будинок у Дарджилінгу ще більший і розташований у кращому місці, ніж Дасів.

— Авжеж,— сухо погодився я.

Водій зупинився у підніжжя мармурових сходів, що вели до веранди з колонами, і ми вийшли з автівки.

— Ми приїхали побачитись із містером Дасом,— сказав я слузі, що вибіг ізсередини.

— Га, сагибе,— відповів той.— Ви домовлялися?

— Ми з поліції,— відрізав я.— Домовлятися нам не потрібно.

Обличчя у чолов’яги так і витягнулося, але відповів він дуже ввічливо:

— Будь ласка, ідіть за мною.

Він провів нас крізь передпокій з високими стелями, над яким повисла люстра завбільшки з айсберг, до вітальні, яка виходила до внутрішнього двору, вдвічі більшого, ніж футбольне поле.