7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

саме йому, а не думкам про суботній вечір з мелодрамою і морозивом або про літній пікнік Слави Фролової. Арсеній хоче завмер-ти на місці, стати невидимкою, тому що ця мить прекрасна, він

боїться, що після того, як вона справді побачить його, кутики її

вуст опустяться під дією сил гравітації, очі втратять блиск, погляд

стане похмурим. Вона відвернеться від нього до іншого покупця, точніше, звернеться до нього: «Будь ласка, не затримуйте чергу», дуже чемно, але без жодної зацікавленості. І йому доведеться

повернутися так само узвозом додому і малювати свою рекламну

Королеву Перснів, дуже низькі податки та акцизний збір. Арсеній

поринає в сучасне мистецтво.

Еллі дуже хвилюється, вона прочитала дуже багато книжок про

те, як представити себе в найкращому світлі на співбесіді, та дуже

багато книжок про ефективні стартапи, які, як відомо, виживають

два з мільйона, чи скільки там, отже ми вже перемогли, що б там

не було далі. На співбесідах задають різні дивні питання на кшталт

того, як розрахувати корінь квадратний семизначного числа за

допомогою кольорових олівців та клею «Момент» — це запитання

на креативність, у Еллі немає жодної креативності — вивчення

діалектів Верхньої Франконії не потребувало креативності, а на касі

в МакДональдзі її не було де розвивати, Еллі дуже легко шаріється

і не може дивитися співрозмовникам у вічі психологи радять, що

дивитися треба на лоба, тоді ніхто не буде шарітися і не втратить

здоровий глузд — ні він, ні ви, перед співбесідою було б добре

19

випити келих білого вина, але сил не вистачає навіть на це, якась

корпулентна жінка у старому светрі запитує в неї: «Як ви бачите

себе в нашій компанії і що корисного ви могли б зробити для неї?».

Еллі розуміє, що зовсім не уявляє себе в оточенні цього хрому і

металу, пластику й пластику, і знову по колу, і через двадцять років

те саме, навіть якщо компанія змінить назву на лаконічнішу або

найефективнішу за правилами НЛП, і що корисного вона може дати

цій компанії, вона просто може складати слова у речення, іноді з

цього виходять якісь речення, сповнені невідомого сенсу, дитинство

сенсея, у якого ніколи не буде учнів, тлумачні словники, які ніколи

не відкриють на потрібній сторінці. «Ніколи ні про що не просіть, тому що вам все одно відмовлять, — каже корпулентна жінка, ще

більше розтягуючи свого старого светра, мабуть, це щось нервове, їй треба завести вдома азалію та поливати її теплою підсоленою

водою, яка мала б убити все живе навкруги, або грошове дерево, листячка якого весь час опадають у вологий ґрунт. — Ми беремо

вас на роботу. Рекламна кампанія «Грааль», рекламуємо переваги

відпочинку у своїй країні. Чому така дивна назва? Це примха

замовника, оскільки він платить, кампанія може називатися, як йому

заманеться». Відьомські шабаші на одній із семи Лисих гір, ніхто

ніколи не знає напевне, на якій саме, поруч туристи запускають

китайські ліхтарики, деякі з них гаснуть, не долетівши до неба, деякі линуть кудись у далечінь і падають на кіоски з шаурмою, Еллі не любить шаурму — це некорисна їжа, сусідка нагадує їй

про це мало не щоранку, поки варить свою вівсянку і миє яблука, і

її фарбований перманент виблискує на вранішньому сонці. Жіноче

тіло сповнене кислот, кислотне середовище, кислий плід, червивий

пуп’янок, вода з-під крану, що ми п’ємо і що ми їмо, ну поду-майте самі, ось ти подумай — так, генно модифікована картопля, зовсім не про це мріяли автори журналу «Раціоналізатор», а ось

до чого дійшло, Еллі більше не може слухати про воду, їй дуже

хочеться скуштувати шаурму, раніше власники кіосків з принад-ними ароматами були все-таки їхніми конкурентами, тепер вона

більше не пов’язана правилами корпоративної етики, бо працює в

найбільшій рекламній агенції міста, у яке колись приїхала вступати

в університет з одним рюкзаком-торбинкою, половину місця в

якому займав плюшевий цуцик. «Це мій талісман», — пояснювала

Еллі всім охочим і не охочим слухати її пояснення. Її відправили

на якесь поле збирати генно модифіковану картоплю, скільки тих

20

картопляних полів вона бачила у вікно автобусу, жила в гуртожитку, сусідки пили кагор і курили цигарки невідомого походження, тому

що на справжні магазинні цигарки грошей ні у кого не було.

«Тепер можна відсвяткувати, — думає Еллі. — Шаурма і ламбруско, завжди мріяла про це».

Арсеній народився і прожив більшу частину життя в Одесі, любив вірші Ахматової і не любив ходити в Аркадію, хоча всі його

друзі обожнювали їсти морозиво саме там. Відвідував художню

школу, де вчився малювати акварелі. «Малювати акварелі найважче, бо нічого вже не замалюєш поверх, якщо щось не так», — пояснював

йому викладач. Викладач вважав його ідіотом, тому що він не вмів

малювати цих південних дівчат-квіточок, якими так марив осінніми

вечорами, читаючи вірші Ахматової. Вони ходили берегом моря зі

своїми маленькими цуциками, які носили дивні імена — Лорелея

або Ліліт, — мріяв запросити їх на виступ Веселого Ганса, який

повернувся на батьківщину після двадцяти п’яти років поневірянь

світами і не міг упізнати нікого з оточення. На вулицях лунали