7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

в середній школі, їм ще домальовували різні там вуса, кудлаті

брови й пересічно непристойні написи замість років життя.

«Знову немає чим платити за оренду будинку, Листовничий обіцяв

почекати до кінця наступного місяця, але не більше, я казала тобі, що треба їхати звідси якомога скоріше, тут ніколи нічого не буде —

самі лишень птіфури та капелюшки цих панянок, на яких ніхто

не звертає уваги, скільки б вони не намагалися покращити свій

зовнішній вигляд за рахунок пудри й білил, уся ця штукатурка, облуплена штукатурка і цей запах у під’їздах, інтелігенти кажуть, що це запах котів, але ми ж знаємо, що це насправді, ні — це не

Європа і ніколи ця країна не буде нею, ми намагалися викрасти

Європу, привезти в ящику з-під бананів у вантажному відсіку, вона там майже задихнулася від викидів-випаровувань страху-жалю та мало не захлинулася слиною від бажання втекти, та куди

їй було тікати звідси, просто падати вниз. Сперечалися, сиділи на

різнокольорових пуфах, наприклад, червоних або зелених, вирішили, що нікуди не підуть звідси, було холодно, зимно, зігрівалися чаєм

і димом — надто багато диму, присмак гіркоти, — Арсеній схопив

клаптик паперу, який колись вирвав з блокноту і забув у кишені —

йому кортіло малювати, але він не уявляв, що саме, уявити героя

та героїню, які ніколи не зустрінуться в цьому диму, всі ці амулети

від наглої смерті, волонтерські палатки, маскувальні сітки, все це

«я завжди буду проти», яке закінчується поглинанням безоднею, яка більше не вдивляється в тебе». Еллі друкує зі швидкістю сто

17

двадцять символів за хвилину, вміє структурувати та якісно

аналізувати інформацію, читала Даниїла Андреєва і Сковороду, з

мріє про реалізацію тези спорідненої праці, примушувати людей

купувати те, що їм непотрібно, за кошти, яких у них немає, вірити

в те, що не тішить почуття жодних вірян, Арсеній бачить її —

дівчину з блакитними очима, рекламну брюнетку, бо білявки вже

не в тренді, але невідомо, чи є в цьому найкращому зі світів брю-нетки з блакитними очима. Малює сангіною на клаптику паперу, зовсім не криві на білому тлі, а принадливі обриси безпідставного

існування, брюнетка простягає йому чізбургер і колу, посміхається, наче дивиться крізь нього, і ніяк не може роздивитися, що там на

протилежній стіні, ні, у цьому закладі не буває тарганів чи якихось

інших комах, як відомо, вони зникли через засилля пластику, марні

зусилля та перестороги прибічників здорового та вщент нецікавого

життя на лоні природи, асфальтових джунглів губної помади й

блиску для покусаних із нервів вуст, таргани та інші комахи

зникли — ці комахи-солдати, які п’ють МілкШейк розчавленої тлі, ховаються під люстерками та трубами центрального опалення, ховаються у свої маленькі нірки, отруєні новітнім інсектицидом.

«Ми більше не вміємо читати — каже Еллі. — Більше не вміємо

розмовляти з оточуючими імітувати зацікавленість, пам’ятати, коли у них дні народження і які слова їм подобається чути в цей

день, які побажання, що ніколи не здійсняться, отримувати, щиро

дякувати, не знаючи, куди подіти очі, бо минуле ніколи не

перетворюється на колишнє, скільки б ти не намагався вилучити

Кафку зі свого буття, сусідка гуркає в двері, повідомляючи, що

вже сьома година ранку і немає чого скніти на Фейсбуці до третьої

години ночі, а потім не чути алармістський дзвінок будильника».

Ми розчулені красою цього світу, цих паперових ялинкових іграшок, цією скляною кукурудзою — царицею полів, цікавий термін

«цариця» для соціалістичного можновладця, який об’їжджає свої

польові угіддя, дресовані ведмеді виходять на світло, бо бачать

свого господаря і ніяк не очікують на таку зраду, сонце, але накрапає

курячий дощ — сліпий дощ, через який можна знову не влучити, ведмеді повертаються в темряву печер, на стінах яких намальовані

зубри, чи хто там жив поряд у ті потойбічні часи, та людоїдські

обличчя тих, хто з якоюсь невідомою метою на них полює. Ми більше

не любимо ці паперові іграшки, лише біль, лише спогади про ці

грубі нитки, на яких вони ледве тримались, колиска-гойдалка, 18

колиска для кішки, котик Баюн, який більше не може розповісти

жодну казку. Нова плитка, залита шоколадним напоєм, який замерз

і перетворився на плинну коросту. Арсеній продовжує малювати, брюнетка з блакитними очима — нехай вона виглядає саме так, бо йому подобаються несумісні речі, недоречні симулякри —

простягає йому чизбургер і колу, і чек про оплату, Арсеній навіть

не розуміє, звідки взялися ці гроші, які він навмання намацав у

кишені, останню картину він продав через посередника місяць

тому, на квартиру-студію так ніколи не назбираєш, хоча зі своєю

працездатністю Арсеній зовсім не потребує квартиру-студію —

лише фарби, пензлі та вся інша машинерія, яку пересічні глядачі

очікують побачити в майстерні митця, отже так не назбираєш

навіть на чизбургер і колу, брюнетка з блакитними очима

посміхається так щиро, що він майже вірить — вона посміхається