Захар Беркут

Входові двері спереду і ззаду вели до просторих сіней, яких стіни обвішані були всіляким оружжям, оленевими та жубровими рогами, шкурами з диків, вовків і медведів. З сіней на оба боки вели двері до кімнат, просторих, високих, з глиняними печами без коминів і з дерев'яними, гарно вирізуваними полицями на всяку посуду. Одна світлиця бояринова, а друга, по другім боці сіней, — його доньки. Ззаду були дві широкі комори: в одній кухня, в другій — служебна. В світлиці боярина стіни були обвішані шкурами медведів, тільки над постіллю висів дорогий заморський килим, здобутий боярином у якімсь поході. Там же висіли його луки, мечі й інша підручна зброя. Світлиця ж Мирослави була, крім м'яких шкур по стінах і помості, пристроєна в цвіти, а на стіні навпроти вікон, над її ліжком, висіло дороге металеве дзеркало і обік нього дерев'яний, сріблом окований чотириструнний теорбан, любий повірник Мирославнних мрій і дівочих дум. Віддалік від дому, на невеличкій долині, стояли стайні, стодоли й

інші господарські будинки; там також була невеличка хата для скотарів. Але пусто і глухо було сьогодні в просторім боярськім домі. Боярина і Мирослави нема дома, слуг боярин повідправляв, худобу велів перегнати до череди сусіднього, корчинського, осадника; тільки лучники й топірники лишилися, та й ті якісь невеселі, не гомонять, не жартують, ані пісень не співають. Мабуть, важніше якесь жде їх діло, бо беруть луки і стріли, топори й списи, а все те мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що се такого?

Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожі, дав знак трубою, — і в повній зброї всі дружинники стали в ряд перед боярським дот. юм, піднявши списи, нап явши луки, мов до битви. По шляху надійшла тульська ватага і. побачивши оружних людей перед боярським домом, почала й собі готовитися до бою.

Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема між ними боярина. Але, на щастя, боярина не було. Відітхнув Максим, немов гора з грудей його звалилася, і сміліше почав порядкувати свою ватагу Се й недовго часу забрало, і мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами і списами тухольці зближалися в ряді до боярських дружинників. Не дальше як на п'ятдесят кроків одні від других зупинилися.

— Боярине Тугаре Вовче! — кликнув голосно Максим.

— Нема боярина Тугара Вовка! — відповіли дружинники.

— Так ви, вірні його, слухайте, що я скажу вам від імені тухольської громади!

Післала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Питаємо вас: чи вступитесь по волі, чи ні?

Дружинники мовчали.

— Питаємо другий раз! — сказав Максим. Дружинники мовчали, не спускаючи луків.

— Питаємо третій раз! — сказав, підносячи голос, Максим.

Дружинники мовчали, але стояли недвижне в своїй ворожій поставі. Дивно було

Максимові, що се має значити, але, не зупиняючись довше, він велів своїм молодцям випустити стріли на дружинників. Стріли засвистіли, мов змії, і, перелетівши понад головами дружинників, повбивалися в стіну. В тій хвилі дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю і з простягненими руками ступили напроти тухольських молодців.

— Товариші, браття! — сказали вони. — Не прогнівайтесь на нас за нашу мовчанку.

Ми дали слово бояринові, що стрітимо вас ворожо, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, і проливати її за неправду. Ми були при суді громадськім

і знаємо, що боярин скривдив громаду і що громадський суд справедливий.

Робіть, що вам повелено, і, коли буде ласка батьків ваших, ми будемо просити

їх, щоб прийняли нас до своєї громади. Не хочемо більше служити бояринові!

Радість тухольців, а особливо Максима, коли почули ті слова, була безмежна.

Зараз усі поскидали оружжя на купу перед боярським домом і серед голосних веселих криків обіймали й цілували своїх нових і несподіваних товаришів, з якими перед хвилею думали вступити в смертельний бій. Максим найдужче рад був тому, що його побоювання не справдилося, що йому не довелось перед очима Мирослави поборювати її батька і прогонювати на незвісні шляхи ту, з якою рад би був ніколи не розстатися. Радість сумирного закінчення сеї немилої справи на хвилю заглушила в нім усякі інші непевності. В товаристві веселих боярських дружинників увійшли тухольці до боярського дому, все з зацікавленням оглядаючи, хоч нічого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до світлиці Мирослави, надіючись тут стрітити її в сльозах або в гніві, бажаючи щирим словом потішити, заспокоїти її. Але Мирослави не було в світлиці, і се затурбувало Максима. «Де вона?» — подумав він і зараз надумав спитати про се дружинників, що тим часом вешталися, приготовуючи на радощах для своїх тухольських гостей братерську гостину. Але відповідь дружинників на його питання зовсім не вдоволила й не заспокоїла Максима.

Боярин учора рано виїхав з донькою, але куди, за чим, коли верне — не знати.

Велів їм виступити вороже проти тухольців, але, чи то побачивши їх понурі неохочі лиця, чи то, може, повзявши яку іншу думку, урвав бесіду й від'їхав. От