Заборонені чари

— Це сталося за півтора року до загибелі моїх батьків, на одній великосвітній вечірці. Щось пов’язане з доброчинністю, вже точно не пам’ятаю. Тато з мамою вкладали гроші в багато різних фондів. Джейнині батьки — також. Взагалі, на тій вечірці була купа людей, і я помітила Джейн тільки тоді, коли хтось попросив її зіграти на роялі. І вона стала грати Бетховена, Чотирнадцяту сонату. „Місячну“, коротше. А ти знаєш, що я від неї аж чманію. І ти чула, як чудово грає Джейн. Словом, коли вона закінчила грати, я вже втюкалася в неї. Пасла її закоханими очима, та ще й так відверто, що мама навіть зробила мені зауваження. А Джейн жодного разу не глянула в мій бік. Лише наприкінці вечірки я наважилася підійти до неї й познайомитися. Ми поговорили, знайшли спільні інтереси, обмінялися телефонами. Через день я подзвонила їй, запропонувала зустрітися. Вона погодилася, ми сходили в театр, гарно провели час. Потім іще кілька разів зустрічалися, аж нарешті я набралася сміливості поцілувати її. — Аліса всміхнулася. — До тією миті я вважала, що Джейн подобаються винятково хлопці, і дуже боялася, що на цьому поцілунку наша дружба закінчиться. А Джейн згодом зізналась мені, що так само думала про мене, тому старанно приховувала свої почуття. Як бачиш, у нашому знайомстві не було нічого підозрілого.

— Схоже, що так, — погодилася Маріка. Ще трохи подумавши, вона додала: — Хоча все можливо. Якщо Послідовники вже тоді цікавилися тобою, то напевно знали, що ти чманієш від Бетховена. І вже точно знали, що тобі подобаються дівчата. Тому могли припустити, що вродлива дівчина, яка грає на роялі твою улюблену „Місячну сонату“, до того ж грає чудово, неодмінно приверне твою увагу.

— Ой, облиш! Надто складно все виходить.

— Навпаки, дуже просто. І, головне, природно. До речі, ти не знаєш, Волші давно жили в Плімуті до твого знайомства з Джейн?

— Ні, нещодавно переїхали. За місяць до того, може, за два.

— От і ще один арґумент. Між іншим, це наводить підозру не лише на Джейн, а й на її батьків. Принаймні, на містера Волша.

— Ну, ти вже…

— А що я? — запитала Маріка. — Я просто аналізую обставини й роблю висновки. Джейн прибігла за тобою хвостиком у Шотландію, та ще й не сама, а з батьками. Тепер виявляється, що незадовго до вашого випадкового знайомства Волші переїхали в Корнуол.

— Атож! — саркастично промовила Аліса. — Послідовники спеціально викликали їх аж із Бірмінґему, щоб звести мене з Джейн.

— Саме так, — підтвердила Маріка. — І я не розумію твого сарказму. Адже це прямо вказує на те, що містер Волш служить Послідовникам. Мабуть, вони вирішили не вербувати для такого завдання когось стороннього, а залучити вже перевірених слуг. Навряд чи серед них знайшлося багато таких, хто мав доньку відповідного віку, з відповідними уподобаннями, та ще й музично обдаровану привабливу білявку, на яку ти обов’язково б клюнула. Тому містерові Волшу довелося знятися з насидженого місця в Бірмінґемі й поїхати до Плімута… Гм. У тебе ж тоді не було подруги?

— Якраз не було. Я саме розійшлася з Тіною. Вірніше, вона мене кинула. Сказала, що це був лише експеримент, а тепер вона хоче стати нормальною дівчиною, знайти собі хлопця і жити, як усі. Щоб позбутися мене, Тіна навіть змінила квартиру… Тільки не кажи, що її примусили.

— Можливо, примусили. Можливо, чимось погрожували. А може, просто добре заплатили.

Тут Аліса пригадала, що через два чи три місяці мигцем бачила Тіну за кермом новенького спортивного авта. Але Маріці про це не сказала, бо розуміла, що вона витлумачить цей факт однозначно на користь своєї версії.

— Я впевнена, що ти помиляєшся. Джейн не поводилась, як шпигунка.

— Кейт також не поводився, як шпигун. Поки він сам не дав це зрозуміти, я навіть запідозрити не могла, що він наглядає за мною.

Аліса похитала головою:

— Я кажу зовсім про інше. Якби Джейн працювала на Послідовників, то не ставила б мені ультиматуму, не змушувала б мене обирати між нею й тобою. Якраз навпаки — пристала б на нашу пропозицію…

— На твою пропозицію, — уточнила Маріка. — Я погодилась тільки заради тебе. І, якщо чесно, рада, що Джейн відмовилася.

— У тім-то й річ, що відмовилася, — стояла на своєму Аліса. — А це ж був шанс зблизитись і з тобою. Дуже гарний шанс. Визнай.

— Та мабуть, — неохоче визнала Маріка. — Тут щось не так… — Вона перекинулася на спину й позіхнула. — Алісо, стервочко, ти геть прогнала мій сон.

Саме цього Аліса й прагнула, завівши з Марікою розмову. Присунувшись до неї, вона грайливо мовила:

— Не переймайся. Я допоможу тобі заснути.

— Ага, — промимрила Маріка, обнявши її. — Ти завжди отримуєш, що хочеш…

Утім, цього разу Аліса отримала зовсім небагато. Вона вкрила Марічине обличчя поцілунками, закотила сорочку й стала цілувати її груди та живіт. Маріка стогнала від задоволення, але все тихіше й тихіше — і зрештою, геть розімлівши від пестощів, міцно заснула.