Заборонені чари

Князі, що зібрались у Цервениграді, беззастережно визнавали Стена своїм ватажком. Кожен з них, не маючи достатньо авторитету, щоб особисто претендувати на імператорську корону, розраховував отримати чималий зиск від Стенового сходження на престол. Ті ж князі, що вважалися найімовірнішими претендентами на корону, зараз сиділи по своїх столицях і нервово кусали лікті від досади, що не вони очолили боротьбу проти Чеслава. Захопившись планами створення власних королівств, вони згаяли слушну нагоду, а коли похопилися, то всією ініціативою вже заволодів Стен. Намагатися перехопити в нього лідерство інші князі-претенденти не ризикнули, а просто приєднатися до нього не захотіли. Тепер їм залишалося тільки чекати й пильно стежити за розвитком подій.

Тим часом як Стен збирав у Цервениграді сили, Чеслав у Златоварі нервував і всіма правдами та неправдами намагався схилити на свій бік тих князів, що оголосили про свій нейтралітет. Та врешті пасивне протистояння закінчилося, і об’єднана армія на чолі з князем Стеніславом Мишковицьким вирушила в похід.

Власне, відбуття готувалося вже давно, але в зв’язку з останніми подіями його довелося прискорити. Як стало відомо, Чеслав удався до вельми ризикованого кроку і спорядив половину вірного йому війська на перехоплення зведеної армії південців, яка під проводом князя Далмаційського прямувала на північний захід, щоб в околицях Данузвара приєднатися до основних сил противників узурпатора. У відповідності з цим планом, Стен та його союзники мали покинути Цервениград лише за тиждень, проте з огляду на нові обставини вони мусили вирушити негайно, щоб вчасно прийти на допомогу південцям. Саме на факторі часу ґрунтувався хитрий розрахунок князя Чеслава — але, на свою біду, він уявлення не мав, що у Стеновому розпорядженні є швидший і надійніший спосіб зв’язку, ніж гінці чи поштові голуби…

Маріка провела з братом майже півтори години, вони прагнули якнайповніше насолодитися товариством одне одного, бо відтепер уже не зможуть бачитися та часто, як досі. У Цервениграді Стен мешкав у будинку місцевого купця Арпада Савича, члена Ради Дванадцяти, і портал завжди був до його послуг. А під час походу доведеться вдовольнятися рідкими та короткими зустрічами в тих випадках, коли військо зупиниться на привал у місті або селищі, де мешкає бодай один Конор — та й то не кожен, а лише той, кому можна довіряти.

І тим важливіше, твердила собі Маріка, чимшвидше завершити налагодження порталу, щоб Стен не гаяв дорогоцінні хвилини в очікуванні, поки вона дійде до бібліотеки, а потім ще спуститься в підземелля — і це не рахуючи часу, потрібного їй для того, щоб спершу навідатися в Мишковар і перевдягтися в нормальне тамтешнє вбрання. А коли запрацює новий портал, вони вже зможуть зустрічатися в Алісиній кімнаті. Власне, Маріка ще від самого початку пропонувала братові самому приходити в Норвік. Стен знав про дивну різницю в плині часу між двома світами і погоджувався, що так вони зможуть довше бути разом, але постійно знаходив якийсь привід, щоб не змінювати місце зустрічі. І Маріка розуміла чому — вона сама мала необережність проговоритися братові, що майже всі побачення їхньої матері з сером Генрі відбувалися в цій бібліотеці, а Стен аж ніяк не палав бажанням опинитися в кімнаті, де роками коїлася така болюча для нього подружня зрада…

На цю думку Маріка сумно всміхнулася, машинально поправила зачіску і, діставши з кишені ключа, рушила до виходу. Біля дверей вона зупинилась і, перш ніж відчинити їх, уважно прислухалася. Іноді Маріка забувала це робити, і в таких випадках обов’язково з кимось зустрічалася. А коли перевіряла, то зазвичай коридор був порожній.

Утім, цього разу обережність виявилася не зайвою. Зовні хтось був. І цей „хтось“ стояв попід стіною коридору, прямо навпроти дверей бібліотеки. Маріка вирішила трохи зачекати, але „хтось“ нікуди не йшов, навіть не рухався з місця.

Так минуло хвилин п’ять. Ситуація не змінювалася і це насторожувало. З якого побиту „хтось“ так уперто стирчить біля замкнених дверей, ще й у холодному, неопалюваному коридорі? Чого він чекає? Чи, може, кого? Невже її?…

Маріка підійшла до масивного письмового столу XIX сторіччя і підняла зі старомодного телефонного апарату слухавку. Гудка не було — як на лихо, внутрішній зв’язок знову вийшов з ладу. Кілька разів натиснувши й відпустивши важіль, Маріка розчаровано повернула слухавку на місце. Поганивши себе за те, що не прихопила з собою мобільного телефону, вона зосередилась і спробувала подумки викликати Алісу.

Маріка, мабуть, дуже здивувалася б, якби отримала відповідь. Звідси до житлового крила було далеченько, а кузина ще кепсько володіла мистецтвом обміну думками, яке тут (поняття „тут“ і „там“ для Маріки щоразу мінялися місцями при переході з одного світу в інший) називали телепатією, і могла почути надіслану їй думку лише на відстані не більше десяти метрів.