Втрачений символ

На його щастя, з шикарного авто «Лінкольн Таун Кар» вийшов добре вишколений чоловік у темному костюмі й підняв угору палець.

— Містере Ленґдон? Я — Чарльз із компанії «Белтвей лімузин». — Він розчахнув пасажирські дверцята. — Добривечір, пане. Ласкаво просимо до Вашинґтона.

Ленґдон дав Памелі чайові за її гостинність і втиснувся до розкішного салону Лінкольна. Водій показав йому, де є регулятори температури, пляшки з водою та кошик з гарячими булочками. Мить — і Ленґдон уже мчав геть від аеропорту приватною під'їзною дорогою. «Так ось як живе друга половина людства!»

Коли авто на шаленій швидкості вскочило у проїзд Віндсок-драйв, водій проглянув список телефонних номерів і швидко набрав потрібний.

— Це «Белтвей лімузин», — мовив він професійним натренованим голосом. — Мене просили підтвердити прибуття мого пасажира. — Він на мить замовк. — Так, сер. Ваш гість, містер Ленґдон, уже прибув, і я доставлю його до Капітолію на сьому годину вечора. Дякую, сер. — І водій вимкнув телефон.

Ленґдон не міг не посміхнутися.

«Все передбачено до дрібниць. Уважне ставлення Пітера Соломона до деталей було однією з його сильних сторін, дозволяючи з видимою легкістю поширювати свій чималий вплив. Але й кілька мільярдів доларів на банківському рахунку теж не завадять».

Ленґдон зручно вмостився на м'якенькому шкіряному сидінні й заплющив очі, слухаючи, як позаду поволі вщухає шум аеропорту. До Капітолійського пагорба їхати було з півгодини, і він мав намір витратити цей час на те, щоб зібратися з думками. Все трапилося так швидко, і тільки зараз Ленґдон почав по-справжньому замислюватися про той неймовірний вечір, що чекав на нього попереду.

«Перебуваю під покровом таїни», — подумав він, здивований і водночас втішений такою перспективою.

А за десять миль від Капітолію дехто жваво готувався до прибуття Роберта Ленґдона.

РОЗДІЛ 2

Той, хто назвав себе Малах, притиснув кінчик голки до своєї виголеної голови і полегшено зітхнув, коли гостре вістря вскочило й вискочило з його плоті. Тихе гудіння електричного пристрою було непереборно привабливим, як наркотик... Так само всепоглинальним видавався і проштрик голки, що пройшла глибоко в його шкіру і залишила там цятку барвника.

«Я — справжній шедевр».

Краса ніколи не була метою татуювання. Метою була зміна. Від вкритих шрамами нубійських священиків, що жили за дві тисячі років до нашої ери, і татуйованих послідовників культу Кібели у Давньому Римі та до сучасних маорі із татуюваннями-шрамами «моко» люди татуювали себе, аби продемонструвати, що офірують ту чи іншу частину власного тіла. Перетерпівши біль, вони мали оздобу і немов поставали істотами, що зазнали оновлення.

Попри зловісні віщування з Левиту (19, 28), що забороняли робити будь-які позначки на людській плоті, татуювання стало чимось на кшталт обряду посвяти серед мільйонів людей сучасної доби — від охайних підлітків до закоренілих наркоманів та провінційних домогосподарок.

Сам акт татуювання перетворився на декларацію здатності до перетворення, що проголошувала на увесь світ: «Я — господар власної плоті, я контролюю власне тіло». І це п'янке відчуття контролю, породжене відчутою здатністю до фізичного перетворення, заволоділо, як наркотик, мільйонами людей і змусило їх вдатися до практики трансформації плоті: косметичної хірургії, пірсингу, культуризму та прийому гормональних препаратів, і навіть більше — до булімії й зміни статі. Людський дух прагне стати господарем своєї смертної оболонки.

Дідівський годинник вдарив один раз, і Малах підвів очі. Шоста тридцять пополудні. Полишивши інструменти, чоловік загорнув своє голе кремезне тіло заввишки шість футів три дюйми[2] у японський шовковий халат і неспішно попрямував через хол. Повітря у просторому особняку було важким від їдкого аромату його шкірних барвників та свічок з бджолиного воску, якими він стерилізував голки. Велетень пройшов коридором повз безцінні італійські старожитності — піранезійську гравюру, розкладне «крісло Савонароли» та срібну олійну лампу Буґаріні — і, поглянувши у високе, від стелі до підлоги, вікно, замилувався класичним міським краєвидом. На темному тлі зимового неба урочисто і поважно виблискував купол.

«Онде він криється, — подумав молодик. — Схований десь там, неподалік».

Мало хто знав про його існування... а ще менше людей знали про його вражаючу міць і про те, як винахідливо він захований. До цього дня це було найграндіознішою нерозгаданою таємницею його країни. Ті ж нечисленні, хто знав правду, ховали її під завісою символів, легенд та алегорій.

«І ось вони розчинили переді мною свої двері», — подумав Малах.