Втрачений символ

Він лежав на спині з руками, притиснутими до боків. Приголомшений і спантеличений, він спробував поворухнути пальцями на руках та ногах і з полегшенням констатував, що вони рухалися вільно і безболісно. «Що ж сталося?» За винятком страшенного болю в голові та непроглядної темряви все інше здавалося більш-менш у нормі.

Майже все. Ленґдон збагнув, що лежить на твердій і незвично гладенькій, схожій на скло долівці. Ще дивнішим було те, що ця гладенька поверхня безпосередньо контактувала з його оголеним тілом — плечима, спиною, сідницями, стегнами та литками. «Я що — голий?» Він спантеличено пробігся руками по тілу.

«Господи! Куди ж, у біса, подівся мій одяг?»

У темряві гойднулося павутиння пам'яті, і короткими блискавками в його свідомості спалахували фрагменти спогадів... як страшні фотознімки: мертвий агент ЦРУ, обличчя якоїсь татуйованої істоти... страшний удар головою об підлогу. Ось спогади побігли швидше, і він пригадав жахливу картину: зв'язана Кетрін з кляпом у роті лежить на підлозі в їдальні.

«О Господи!»

Ленґдон хотів був підскочити й сісти, але тріснувся лобом об якийсь предмет, підвішений за кілька дюймів над його головою. Знову голова вибухнула різким болем, і він упав майже непритомний. Ще не зовсім отямившись, Ленґдон простягнув руки і помацав ними над собою — що ж завадило йому піднятися? Те, що він виявив, якось не вкладалося в голові. Отже, ця кімната мала стелю, що була на висоті всього-на-всього один фут над його головою. «Що за чортівня?» Професор хотів розставити руки, щоб перекотитися набік, але руки вперлися в стінки.

Нарешті до нього дійшло. Роберт Ленґдон лежав не в кімнаті.

«Я в ящику!»

І, лежачи в суцільній темряві схожого на домовину контейнера, Ленґдон відчайдушно загепав кулаком у стінки. Потім покликав на допомогу. Він кликав знову і знову. Жах, що охопив його, зростав із кожною секундою і насамкінець став нестерпним.

«Мене поховали живцем».

Віко химерної домовини не піддавалася, навіть коли він, охоплений несамовитою панікою, щосили впирався в неї руками і ногами. Наскільки міг судити Ленґдон, цей ящик був зроблений з товстого скловолокна. Герметичного. Звуконепроникного. Світлонепроникного. І втечонепроникного.

«Я задихнуся в цьому ящику, і ніхто мене не знайде».

Йому пригадався той глибокий колодязь, куди він упав у дитинстві, пригадалася та страшна ніч, коли він бродив у воді в темній та бездонній ямі. Ця травма назавжди залишила шрам на психіці професора. Все життя носив він у душі важкий тягар: страх замкненого простору, клаустрофобію.

І сьогодні, похований заживо, Роберт Ленґдон пережив свій найстрашніший кошмар.

Кетрін Соломон беззвучно тремтіла на підлозі Малахової їдальні. Гострий дріт на руках та ногах уже вп'явся в її плоть, і найменший порух, здавалося, лише сильніше його затягував.

Татуйований чоловік жорстоким ударом забив Ленґдонові памороки, а потім потягнув його обважніле тіло підлогою, прихопивши із собою кам'яну піраміду та горішній камінь. Куди поділися нападник та Ленґдон — Кетрін не мала жодного уявлення. Агент, що супроводжував їх, загинув. Упродовж багатьох хвилин вона не чула ані звуку і подумала, що татуйованого чоловіка та Ленґдона вже немає в будинку. Вона спробувала було кричати на допомогу, але з кожною спробою ганчірка в її роті небезпечно підповзала до горла.

Аж ось вона почула, як до неї наближаються чиїсь кроки, і, без надії сподіваючись, Кетрін повернула голову — може, то хтось прийшов на допомогу? Але в коридорі виник масивний силует нападника. Кетрін аж сіпнулася, пригадавши, як цей самий чоловік стояв у їхньому будинку десять років тому.

«Він убив мою родину».

Ось він рушив до неї. Ленґдона ніде не було видно. Чоловік нагнувся, підхопив її за талію і безцеремонно перекинув через плече. Дріт врізався їй у зап'ястя, але кляп приглушив зболені крики. Він поніс її через хол до вітальні, де ще вчора вони спокійнісінько пили чай.

«Куди він мене несе?»

Чоловік із Кетрін на плечі перетнув вітальню і зупинився перед великим олійним полотном «Три Грації», яким вона милувалася ще вчора.

— Ви сказали, що вам подобається ця картина, — прошепотів чоловік, мало не торкаючись її вуха губами. — Я радий. Це може бути останнім витвором мистецтва, який ви побачите у своєму житті.

І з цими словами він простягнув руку і натиснув на величезну раму праворуч. Шокована Кетрін побачила, як картина крутнулася на центральній опорі, наче обертальні двері. «Потаємний прохід». Вона спробувала пручатися, але чоловік обхопив її міцніше і пройшов у одвірок, схований за полотном. Коли «Три Грації» знову обернулися і зачинилися за ними, Кетрін побачила, що зворотний бік картини вкритий грубим ізоляційним шаром. Він вочевидь призначався для того, щоб звуки, які тут лунатимуть, ніхто не почув назовні.