Все - як насправдi

Чи то владний тон слiдчого так подiяв на непритомного, чи вiн просто прикидався, але Птурський вiдразу розклепив очi, вихилив зi склянки воду, цокаючи зубами, й почав:

-- Моя донечка, учениця третього класу Вiкторiя Птурська, учора сказала, що йде ночувати до бабусi -- матерi моєї дружини, тобто тещi. А сьогоднi вдень я подзвонив до тещi й узнав, що Вiта до неї навiть не приходила! Та й учителька дзвонила, сказала, що й у школi її не було. Отже, її хтось украв! -- I Птурський схопився за серце.

-- Спокiйно! -- зупинив його лейтенант. -- Не варто хвилюватися. Це для нас -- дрiбниця!

-- Для вас, може, й дрiбниця, -- аж пiдскочив Птурський, -- а для мене -- _дочка_!

-- Ви мене не зрозумiли, -- зауважив слiдчий. -- Я мав на увазi, що ми дуже легко розшукаємо вашу дочку.

-- То ви її знайдiть, благаю вас! -- знову пiдскочив Птурський i зробив спробу впасти на колiна перед слiдчим, але лейтенант Пчiлка дужою рукою тренованого спортсмена пiдхопив його пiд пахви й виволiк за дверi.

-- Додому! -- наказав вiн Птурському. -- Чекайте!

"Невже хлопцi таки правду сказали про Навпакинiю? -- подумав слiдчий, повертаючись до свого столу. -- Доведеться перевiрити!"

Вiн глянув на сержанта Сухоручка, який непорушно стояв посеред кабiнету, й коротко кинув:

-- Мою машину!

Сержант кулею вилетiв за дверi, а лейтенант Пчiлка звернувся до Сергiя:

-- Зараз їдемо до тебе, поговоримо з Дiмою!

-- А ви у казки вiрите? -- обережно спитав його Сергiй.

-- Зрозумiло, нi! -- усмiхнувся слiдчий. -- Моя професiя не дозволяє вiрити казкам, а то їх стiльки наплетуть, що не виплутаєшся.

-- Так ви ж тодi не побачите Дiму!

-- Побачу! -- впевнено вiдказав лейтенант. -- У мене така професiя: я мушу бачити все! Ну, поїхали.

I вони втрьох вискочили на вулицю, де на них уже чекала службова машина.

Бабуся, яка вiдчинила дверi, побачивши на порозi Олега та свого онука, а поруч з ними лейтенанта мiлiцiї, не на жарт перелякалась. Але, впiзнавши Олегового батька, вiдразу заспокоїлась i привiтно запросила всiх до квартири.

I хоча Сергiй сумнiвався, та лейтенант Пчiлка таки побачив Дiму!

-- То як це сталося, що ви вiдправили дiвчину хтозна-куди, -звернувся до дiдка слiдчий, вiдразу приступивши до виконання свого службового обов'язку, -- а самi й забули, як її повернути?

-- Старiсть... -- тремтячим голосом прошепотiв Дiма, лячно позираючи на мiлiцейську форму. -- Склероз...

-- Не годиться так, громадянине Дiмо! -- похитав головою лейтенант i раптом прошепотiв дiдковi у самiсiньке вухо: -- А взагалi правильно зробили, нехай покрутиться трiшки... -- I вже голосно додав: -- Але ми її знайдемо, обов'язково!

Дiма вiдразу заспокоївся i вже зовсiм смiливо проказав:

-- Здається, я пам'ятаю, як дiстатися в Навпакинiю!

-- Кажiть! -- коротко кинув слiдчий дiловим тоном i видобув з лiвої бокової кишенi кiтеля авторучку й записник.

-- Зараз, щоб точно... -- наморщив лоба Дiма. -- Ага! Ось: переїхати мiсточок -- та й на той бережечок, потiм прямо до ставочка, вiд ставочка -- по лiсочку аж до самого кiнця: там i є країна ця!

Лейтенант Пчiлка видобув iз правої бокової кишенi атлас автомобiльних дорiг СРСР i щось вiдмiтив у ньому.

-- Все ясно! -- сказав вiн, коли Дiма скiнчив. -- "Мiсточок на той бережечок" -- це, звичайно, мiст метро через Днiпро, що веде на Русанiвку. Далi, "ставочок" -- це в радгоспi "Броварський", де карасiв розводять. I останнє -- "лiсочок": це лiс коло Броварiв!.. Отже -- в дорогу!

Лейтенант iз хлопцями рушили до виходу, але Дiма зупинив їх:

-- А я? А мене? Я теж хочу з вами: може, я дещо забув, а дорогою пригадаю?

-- В цьому щось є! -- погодився лейтенант Пчiлка. -- Ходiмте!

I вони вчотирьох -- слiдчий, Дiма, Олег i Сергiй -- вийшли з будинку, сiли в машину, i тiльки-но гуркнув мотор, як просто пiд колеса, невiдомо звiдки, стрибнув маленький пухнастий цуцик.

-- Геть з дороги! -- владно гримнув лейтенант, але цуцик замiсть того, щоб утекти, вскочив у машину через вiдкрите вiкно.

Слiдчий Пчiлка, вражений таким зухвальством, хотiв викинути неслуха, та Сергiй закричав:

-- Це Бурчик, Вiтчин песик! Нехай з нами їде, поможе хазяйку шукати.

-- Непогана думка, -- погодився слiдчий, -- нехай лишається. Вперед!

Машина гарикнула, голосно чхнула й помчала на розшуки Птурської...

10

Птурська штовхнула дверi з написом 3-Б -- й остовпiла на порозi!

В класi стояв жахливий гамiр, але нiкого не було видно. Та ось iз-пiд першої парти вигулькнула скуйовджена голова якогось хлопчика, i вiн заверещав:

-- Нове-е-енька-а!

I в ту ж мить, наче гриби пiсля дощу, з-попiд парт почали вистромлюватись голови.

-- Новенька? -- спитала вчителька, яка сидiла на пiдвiконнi.

-- Еге ж, -- кивнула Вiтка.

-- Лiзь пiд четверту парту в середньому ряду, й продовжимо наш урок, -- наказала вчителька i знов вiдвернулася до вiкна, щось мугикаючи собi пiд нiс.

А Вiтка, якiй сподобався цей незвичайний урок, весело застрибала до своєї парти й хутко заповзла пiд неї.