Вогнесміх

Село хорошіло. Колгосп став мільйонером. Зводилися обабіч заасфальтованих вулиць світлі котеджі. Виросли будівлі нової школи, лікарні, Палацу культури, торгового центру. Все це радувало, але й сум закрадався до серця. Покидали село десятикласники, поривалися в місто, на заводи, до науки, у вир калейдоскопічного сьогодення. І розумів Іван, що таке прагнення, така міграція трудящої сили, хоч і повсюдна, але тривожна, позаприродна. З чим вона пов’язана? З скороспілістю серця та розуму, з верхоглядством, з невмінням молоді та її батьків глибоко й далекосяжно збагнути смисл життя і покликання людини? Ой, не лише це! Вищі інстанції, ті, від кого залежали перспективи розвитку села та його прийдешнього, нехтували інтересами сільських трударів. Розмов, виступів у газетах та часописах було достатньо, і нагороди сипалися щедрою рукою на груди невтомних хліборобів, але повсякденне життя в селах було бездуховне, нецікаве, позбавлене минулих творчих традицій і залишене напризволяще перед викликом новітньої, космічної ери.

Поміж безкрайніми нивами хліба, по широкій автостраді хвацько в’їжджали до рідного села на власних авто «аргонавти», котрі прагнули здобути в містах «золоте руно» комфорту, слави, добробуту, і хизувалися перед рідними та знайомими своєю псевдокультурністю, зверхністю, і підсміювалися над тими ровесниками, які залишалися біля корів, за кермом трактора, які не могли розірвати прадавнього коріння, зануреного в землю. І не розуміли верхогляди, що саме ті чорноземні ентузіасти та диваки, які не могли або не хотіли подолати земне тяжіння, є підвалинами навіть найкосмічніших досягнень країни, бо кожен день життя будь-якої людини опирається на терпіння й самовідданість хлібороба, садівника, пасічника, доярки; правда, про те всякий міг прочитати в газетах, в книгах, почути на мітингах, але те вважалося гарним тоном, фразою, яку можна промовити без особливих емоцій, без хвилювання, — не більше.

Модерні хлопці та дівчата, котрі приїжджали в гості до батьків, зустрічаючи на вулиці голову колгоспу, запиленого, втомленого, одягнутого в незмінну зелену штормівку, іронічно перезиралися, замовкали. Чи, може, йому здавалося?

Він втомився, постарів. Часто залишав Зірку Героя на вихідному костюмі, в шафі, ніби не бажав показувати довколишнім людям своєї виключності, винятковості. Та інколи в сновидіння Івана вривалися громи далеких воєнних літ, снилися товариші, котрі не повернулися з поля бою. Вони докірливо дивилися в його очі, мовчали, але в тому мовчанні чулася вимога: не можна забувати роки, що були вирішальні не лише для долі Вітчизни, а, напевне, і всієї планети! Спалахував огонь спогадів, палив серце, ятрив рани душі. Давав знати себе осколок під серцем. Вів відчиняв шафу, знімав Зірку Героя з костюма і прикручував її до своєї буденної сорочки. І тоді з якоюсь натхненною, буйною силою кидався до повсякденної праці, метався по полях, плив у вирі господарських турбот. І забувався біль особистої невдачі. Було для кого діяти й жити, його праця дарувала радість тисячам людей, це давало сили й снагу йти далі, не згинатися, витримувати пожежу в душі. Він комусь потрібен — отже, він живе!

…Хвиля спогадів затихла, опала, відкотилася в бездоння минулого. Вів отямився, підвів обличчя. Лисеня, вилизавши жуйку з долоні, знову пищало, скімлило, тикалося холодним носом у руку, вимагаючи турботи. Іван зітхнув, лагідно схилився над ним.

— Що ж з тобою робити, дитинко? Доведеться забрати додому. Не кидати ж тебе, сироту, самотнім на цій могилі! Як ти гадаєш, можу я вчинити таку мерзоту?

Лисеня полізло до його грудей, заповзло в пазуху, закублилося там. Він щасливо, по-дитячому засміявся. І раптом насторожився. Хтось, потріскуючи сухими бур’янами, наблизився до нього, зупинився. Він оглянувся. За його спиною стояла Віра. Темно-русими косами грався вітер, чорні зорі очей сумовито й тривожно дивилися на Івана…

Борис Гук писав Марії: