Вогнесміх

— А то ти… ти, русалко, вкрала мою душу…

— Ой ні, ні! — прошепотіла дівчина. — Я не крала! Я не винна!

— Винна, — палко сказав Василь, — давно винна! Ще як була ти дитиною, мені щось марилося, але я не смів і думати, а тепер… коли побачив тебе…

— Що?

— Одразу наче блискавка в серці майнула!

— Як ви говорите…

— Як? — Гарно, щиро… Не кажи мені ви… кажи — ти.

— Не смію. Хто я… для вас?

— Життя… Доля… Світ… Якщо захочеш! Якщо полюбиш!

— Давно люблю, — раптом сміливо сказала вона, глянувши в обличчя Василеві ніжно й щиро. — Ще як була дитиною. Ти мені здавався не таким, як всі. Твої очі замислені, твої руки сильні, висока постать і ще… багато такого, про що й не скажеш, що тільки серце відчуває.

— Яринко! — болісно й щасливо скрикнув Василь, торкаючись пальцями її щоки. — Ти воскресила мене. Ти даєш мені нове життя.

Він обняв її, підняв на руки, притулив до грудей. Яринка сиділа, ніби в колисці, сміялася солодко й знеможено. Він поніс її поміж кущами, несамовито толочачи бадилля папороті, продираючись крізь чортополох і зарості калини. Так вони ходили довго, довго, доки ніч не впала на землю, щось шептали одне одному, співали, гралися, наче маленькі. А потім вляглися на теплу, вгріту за літній день землю і дивилися в таємничу книгу зоряного дивокола.

— Ми вічно будемо разом, — шепотів Василь.

— Так, любий…

— Я ніколи не торкнуся тебе ні грубим словом, ні образою, ні докором.

— Я знаю це, мій велетню.

— Ти любиш дітей?

— Дуже люблю.

— У нас буде багато дітей. Ти згодна, Яринонько?

— Буде, Василечку. Буде, мій соколе.

Доле моя! Чому навіки не зупинилася та мить? Що ж далі, що було далі?

Вони одружилися. Село гомоніло, дивувалося. «Що він там набачив? — пащекували баби. — Ні виду, ні краси, ні тіла. Гидко скіпкою взяти, така й мати її була — покійниця Настя, — худе, мов кошеня засмоктане».

Василь ніби й не чув того: рік пожив з Яриною в батьковій хаті, доки побудував свою. Наступного року народився син, назвали його Іваном, Івасиком. Ярина округлилася, подебелішала, стала такою красунею, що жінки тільки розводили руками та поцмокували. «Видно одразу, що суджена, живе за ним, як у бога за пазухою. Що тут скажеш — добряча пара, ні слова лайки, ні сварки».

Ярина годувала сина, працювала в колгоспі, вечорами ходила до школи, вчилася читати, писати, полюбила книги. Івасик зростав хлопчиком тихим і задумливим. Не любив бійок, войовничих ігрищ між хлопчиками. Сидів часто за хатою на сонечку, розглядав травинки, квіточки, щось наспівував собі під ніс. А потім настали тяжкі роки, неврожаї, нестатки, голод. Синок ледве не вмер. Він ходив слідом за матір’ю, тримаючись за спідницю тонюсінькою синьою ручечкою. Вона водила його на поле, де посіяла грядку проса. Івасик повзав на колінцях поміж рядочками, виривав бур’янець, що вкривав волохате просо, і все просив у мами кашки.

— Ось виросте просо, — жалісливо втішала вона його, — я наварю Івасикові кашки. Багато, багато…

— Скільки захочу? — радісно питав хлопчик.

— Од пуза, — обіцяла мати, і хлопчик сміявся щасливо, ніби прослухавши казку, в якій все гаразд кінчається.

Василеві пощастило заробити борошна, вершків, крупи. Тяжкий час минув, Івасика пощастило врятувати. Він зміцнів, став повненький і здоровий. Відтоді палко полюбив землю, ніби голод і нестатки допомогли йому відчути найголовнішу потребу творящої людини — віддавати любов і працю тій єдиній матері всього живого, від якої всі мають снагу й життя, але про яку так часто й густо забувають.

Потім синок пішов у школу. Ой, скільки було клопоту, тривог і надій!

А тим часом життя котилося поміж суворими берегами, як бурхлива ріка. Були й спокійні плеса, були й темні водокрути, і грізні пороги. Минали дні, роки, а Василь все глибше, ніжніше любив Ярину, бо вона була істотою такої щедрості й глибини, про які він навіть не міг підозрювати.

Коли б не повертався додому — опівночі, на світанку, втомлений, злий, знервований, — дружина завжди зустрічала його тим давнім, незабутнім поглядом маленької дівчинки Яринки, котра пасла гусей над яром. Ніжний, відданий, неповторний погляд нечуваного терпіння й любові. Звідки вона брала його, де він народжувався, як міг зберегтися поміж лиховіїв життя?

Все, до чого торкалися маленькі сухорляві руки Ярини, одухотворювалося, набирало небуденного значення: спечений хліб, зварена страва, вишита сорочка, посаджена квітка. Все те саме, що й в інших, але Василь бачив, що вона на всьому лишала якусь еманацію духу свого, частку приязні, любові.

Коли йому дуже хотілося обійняти її, пригорнути, відчути воєдино з собою, він не міг скористатися одвічним правом чоловіка: просто прийти і лягти біля неї. Кожного разу відчував острах і хвилювання — чи має він право, чи не зустріне в її очах відчуженість і холодок збайдужіння?

І навіть після народження Івасика спільні ночі були святом, сповненим кохання й ніжними розмовами. Або мовчанням — всеохопним мовчанням взаєморозуміння.

— Василечку…

— Яринко…

— Ти кохаєш мене?

— Дуже…

— А що таке кохати?

— Не знаю, Яринко. Не маю тих слів. Може, відчувати, що мене без тебе нема.

— А хіба ти так відчуваєш?