Вогнесміх

«Мудрість — то безстрашність мислення. Правдиво мудрий лише той, хто не творить для себе ідолів мислі. Хіба можна назвати, мудрим того, хто лише повторює, заучує чужі міркування та переконання? Правдива мудрість знає, що кожна проявлена думка — умовність. Нерушиме лише прагнення свідомості охопити собою всебуттєвість, тобто — наповнити любов’ю й радістю кожну цятку всесвіту. Збагнувши так, мудрий знає, що він на шляху, правди, і той шлях неминуче приведе його до храму тайни, де всі і все зустрічається.

Що шукає, що воліє древо, виростаючи з маленького зерна?

Воно прагне знову породити зерно, багато зерен, тобто дати Плід, з якого саме вийшло. Так завершується великий цикл доцільності, так ріка вертається до Джерела, з якого вийшла.

Чого прагне людина? Повернути свій плід розуму й серця у велике Джерело буття, у лоно Великої Матері.

Не за далекими зорями, не в потойбічності таємниця нашого покликання, а поруч, під нашими ногами, у надрах прадавньої Геї, хоч розуміння цього покликання затемнене й спотворене віками рабства та марновірства.

Проста істина, але шлях до неї важкий, бо все просте часто пов’язане з найбільшими труднощами…».

КНИГА ПЕРША

ДЗЕРКАЛО АСУРІВ

…Нас вічно приваблює Тайна — чарівне
покривало вічної Матері, що його
називають Пітьмою. Те, що стає видиме
й відоме, — лише іскри скарбів, лише
блискітки самоцвітів, які приховані в
безмірних глибинах лона великої Пітьми.
Захопившись очевидним, ми потрапляємо
в його полон, дрімаємо в ілюзії звичності
та затишку, і тоді глибінь Тайни лякає
нас своєю незбагненністю, і ми населяємо
її хворобливими образами свого страху
й марновірства.
В цьому найбільший полон розуму.
Щоб звільнитися з павутини ложної
Очевидності, треба відкрити своє серце
назустріч Тайні й сміливо ринутися в
океан Пітьми. Таким синам Велика Матір
дарує крила волі й шлях до вічного
вирію.
Іскри видимих світів — зорі, планети
й цикли людського буття — лише віхи
нездоланного блискавичного польоту
духу и розуму до вічно сущої Тайни…

АНІ — СИН ЗІРНИЦІ

(З усної традиції Сходу)

ЧАСТИНА

ПЕРША

Радісна істота

Що сильніш — мале а чи велике?
Що могутніш — предмет чи слова?
Куля убиває чоловіка,
А від слова серце ожива…
Як же розібрати ті мережі,
Що важніше — день чи темна ніч?
Все єдино в зорянім безмежжі:
Слово — річ, і всі предмети — річ.
З речі-слова
вийшла річ-Людина,
Зоресвіт — і духу Океан.
У руках Людини і зернина,
І космічний всеосяжний лан…

…Хто б міг передбачити, що звичайний «дикий» похід Гриця Гука на Кавказ стане початком карколомної одіссеї. Він пізніше сам дивувався — було це з ним а чи приснилося десь на короткому привалі, привиділося під палючим кавказьким сонцем. Чому, чому це сталося з ним?

Правда, Гриць вельми кохався в фантастиці, пригодах, футурології, в казках, у найхимерніших, найбожевільніших наукових гіпотезах, хоч працював лише звичайним таксистом у одному з таксомоторних парків Києва. Може, саме така закоханість у мрію, в романтику й стала зародком тієї фантасмагорії? Бо як і хто міг би раціонально пояснити феєричну пригоду, що розривала всі межі здорового глузду?