Вогнесміх

— Справді, любі друзі, — озвався Іван, — багато найпротилежніших думок висловлюється на полі наукового пошуку. Тут нема чогось дивного: ми ж заглиблюємося, як у тій казці, у правічні ліси галактичних світів. Нас очікують такі таємничі хащі, що треба збирати всі ресурси мислення та інтуїції. Прямолінійні рішення вже не допоможуть. Проте спроби «обезлюднити» космос, спроби, які набирають силу останнім часом, мені здаються своєрідним поверненням до прадавньої попівської казочки про виняткове творення Землі й людини. Той же релігійний жупел, але переказаний на науковий лад. Якщо життя виникло і вже мільярди літ існує, розвивається, еволюціонує, досягло мислячого рівня, то для цього в космосі є достатня причина, основа. Таке загальне міркування, на яке опирався Ціолковський. Проте правомірні й інші думки, і треба шукати відповідь на запитання, чому ми не бачимо високорозвинутих братів по розуму? Чому галактичне поле здається пустельним, мертвим? Знову ж таки — це озивається наш химерний антропоцентризм. Спробуємо розглянути проблему життя у всесвіті, проблему «вищих» еволюцій порівняно з відомими фактами буденної реальності. Хай це буде, як символічна притча. Наприклад, візьмемо засіяне озиме поле. Воно здається покинутим, захололим, пустим. Чорна рілля, замерзлі грудки, вітри й сніги. Якби незнаючий розум глянув на таке поле, що б він вирішив? — Це — мертва площина. А насправді знаючий господар скаже: а) в поля є сіяч, котрий восени вкинув у землю теплі зерна пашниці; б) «порожні» проміжки ниви, де не видно будь-якого господаря, не свідчать про «покинутість», про нежиттєвість, а лише про те, що взимку там нічого робити; в) поле жде весни, тобто певного ритму проростання й визрівання; г) коли час проб’є — все рішуче зміниться, бо засяє сонце, побіжать весняні ручаї, пробудиться паруюча земля, з’являться в полі творящі істоти — господарі; д) заколоситься поле, дозріють хліба, настане день радісних свят. Ось яка перспектива для холодного, «мертвого» озимого поля, мої юні друзі. Хай цей символ підкаже вам, як можна мислити про життя в космосі. Можливо, наша епоха — є своєрідна озима епоха всесвіту, період визрівання розуму, творчих потенцій у парниках планет. А надійде вселенська весна — вийдуть на ниву радісні господарі, садівники, женці… І ми — люди — теж будемо в тому щасливому вінку творчості, учасниками свята космічного врожаю. Основне — зробити все залежне від нас, щоб не занедбати зерен життя, доручених нам природою, доглянути їх, виплекати. Не для пожирання, не для насичення, а для радості всього сущого. Ви — діти землі — стоїте біля колиски таких можливостей.

…Пізнього вечора голова проводжав Гармашівну додому. Він тримав її за руку, мов дитину, і відчував, як протікає струм молодечого серця крізь долоню, бентежить життя, збурює кров. Мовчав, скоса поглядаючи на тонкий профіль дівчини, що неясно малювався в сірих сутінках. Рвучкий вітер пролітав над ними, звихрював квітчасту хустку дівчини, грався її довгою косою. Іванові хотілося зупинитися, щось сказати Вірі ніжне й потаємне, хотілося вилити з грудей пекучу рідину самотності, нагромаджену за довгі роки, але колюча сувора воля виставляла навстріч шпичаки перестороги, тісним зашморгом триножила баского коня почуттів.

— Іване Васильовичу, — почувся тихий голос Віри.

— Я слухаю…

— Я все думаю про наші бесіди, про мрії, про міркування з приводу проблем космосу, життя… і всього іншого. Та чи не приходить до вас, бодай інколи, думка про те, що все наше мислення — якесь надто урочисте, святкове, ніби на трибуні…

— Ти так відчула? — здивувався Іван, сторожко прислухаючись до її інтонацій. — І давно це з тобою?

— Не знаю. Просто я відзначаю, що такі думки пропливають у моїй свідомості. Не відаю — правильні вони чи ні. Просто — вони виникають. Можна, я скажу ще?..

— Говори, говори, Вірусю.

— Я оце недавно вночі милувалася зоряним небом. Дух захоплює від такої величі, спокою. І раптом відчула несподіване. Мені здалося, що космос з міріадами своїх зірок та галактик якийсь байдужий, надто спокійний, надто картинний. І все наше ліричне замилування зорями та місяченьком — то наша людяність, наша чуттєвість, приписана холодному зодіаку, котрому до нас — ані найменшого діла. Вас не дивує таке несучасне мислення?

— Кажи, дівчинко, кажи. Це дуже важливо. Я потім скажу своє. Кажи все відверто, Вірусю.

— І здалося мені, що та мерехтлива безодня, ота зоряна дивина якось обкрадає нас. Чуєте — обкрадає!