Вогнесміх

Хвилин тридцять Гриць стояв біля зупинки бориспільського автобуса, чекаючи пасажирів. Читати вже було нічого, і він заглибився у роздуми. Довкола вирували потоки людей, чулося дитяче щебетання, сміх молодих дівчат, цвірінькання горобців, які зчиняли бійки за крихти хліба і зернята, а хлопець не бачив того, поринувши в спогади про свою зустріч з Радісним. Згадалася дивна фраза таємничого супутника: «Радість — енергія». Що це означає — символ чи конкретний вияв космічних сил? Ми звикли вважати радість лише суб’єктивним станом чуттєвої істоти, яка осмислює свій стан вдоволення, гармонії або невдоволення, дисгармонії — і називає перше радістю, а друге — сумом, печаллю, відчаєм. Але хіба можна твердити, що в природі поза нами відсутня радість? Хіба не радіє природа — від найменшої бадилини до птахів, коли на обрії сходить ранкове сонце? Або коли в спраглі дні палючого літа в небі спалахує гроза і живлючі дощі напоюють змучену землю, даруючи дорогоцінну вологу травам, квітам і деревам? Може бути, що радість — конкретний вияв світової динаміки, і є можливість проникнути в тайну цієї енергії, осягнути її, а тоді… Гриць нетерпляче заворушився на сидінні машини: тоді людина стала б лідером радісної сили, могла примножувати її, нагромаджувати, поширювати її володіння, акумулювати, витискувати з нашого світу, виганяти полчища злоби, ненависті, мізерності, деградації, суму! Уявити лише — побудувати генератори радості, перетворити світ, людей, тварин, планету, опромінюючи їх потоком гармонії. Радісний казав, що все це й тепер відбувається — при революційних ураганах, при появі динамічних, радісних лідерів, при дружній спільній праці, при контакті з геніальною поемою, музикою, піснею. Але всі ці спалахи минають, згасають… і знову деградація компенсує минулі втрати, злоба наступає, бере реванш у душах людей… особливо нестійких. Як же утвердити бастіони радості, як вробити її здобутки безповоротними? Чи не в цьому найголовніше завдання людини?!

У віконце машини просунулася сива пика з багрово-фіолетовим носом, хрипким голосом запитала:

— Твоя тачка в аеропорт бігає, шеф?

Гриць зітхнув, вирваний з течії глибокого роздуму, кивнув:

— Сідайте.

Пасажир кинув на заднє сидіння здоровенний саквояж, сам ледве впхав товстенні тілеса поруч з водієм. Рушили, вибралися з коловерті Дарниці, минули Червоний Хутір. Пасажир порушив сонну мовчанку, дихнув на Гриця сивухою, гикнув:

— Шуруй, брат! запізнююся. З дружками загулявся…

— Вам на який? — запитав хлопець.

— Новосибірський. На дванадцять…

— Встигнемо…

— Тоді лади!

Пасажир помовчав, неуважно дивлячись на соснові ліси, яблуневі сади обабіч широкої автостради, позіхнув. Знову повернувся до водія, запитав:

— Робота путяща?

— Нічого. Подобається.

— Навар підходящий?

— Який навар? — здивувався Гриць.

— Ти що — вчорашній? — оскалився пасажир, гучно сякаючись у брудну картату хустинку. — Чи викобенюєшся, граєш чеснягу?

— І все-таки — не розумію…

— Гм… Я питаю, що маєш з цієї тачки?

— Зарплатня добра. До двохсот п’ятдесяти виробляю…

— Ну це на хліб, на молоко. А я питаю про навар?

— Таким не займаюся, — сухо відповів хлопець, зрозумівши, чого хоче захмелілий пасажир. — Мені достатньо зарплатні…

— Ну й дурень, — махнув волосатою лапою чолов’яга. — А я б на зарплатню копита відкинув. Як ти думаєш — скільки я отримую?

Гриць знизав плечима, критично глянув на пасажира.

— Звідки мені знати? Залежно, де ви працюєте…

— Рибалка я. Поняв? У Примор’ї працюю. На траулері. Маю зарплатню — шістсот-сімсот у місяць. Затямив?

— Багато, — згодився Гриць. — Академічна зарплатня…

— Атож! — радо підтвердив пасажир. — А мої матеріальні й духовні потреби перевершують ці копійки. Усьок? Що ж мені робити? Треба крутитися. І я — кручуся…

— А що це означає? — поцікавився Гриць.

— Хе-хе! Секрет фірми. Одне тільки скажу: маю кругом-бігом щомісяця ще стільки, та півстільки, та четверть стільки… та плюс ще одну зарплатню… Хе-хе-хе! Рахувати вмієш? Загадка для дітей. Ти що окончив?

— В університеті вчився. На журналіста. Курси англійської закінчив. Заочно вчуся в політехнічному, вивчаю електроніку, нову технологію…

— Тю на тебе! А чого ж поперся на цю тачку? І ти мені заливаєш, що нема навару? Ну, кирюша, ти даєш! Точно, маєш стільки та ще півстільки… Хе-хе! Вгадав?

Гриця аж занудило від базікання цинічного набридливого пасажира, і він був радий, коли вони під’їхали до аеропорту. До дванадцятої лишалося десять хвилин, далекосхідний рибалка, купаючи водія в густому сопухові перегару, тицяв йому в долоню вологу десятку.

— Славно домчав ти мене! — вдячно прогув пасажир. — Ну, бувай! І не забудь про навар! Хе-хе-хе! Чого ти, чого? Ніякої здачі. Бери все собі! Що? Не хочеш? Не положено? Совість не дозволяє? Ну й балда! На тому місці, де совість була колись, знаєш що виросло? Хе-хе! Дурнів не сіють, вони самі родяться! Лади, шеф, катай далі!