Вогнесміх

Кожноденно ми зустрічали схід сонця, незалежно від того, видно його чи хмари вкривають небосхил. Ми з дітлахами вітали цю мить радісними танцями й грою, вони втішалися вільністю, простором, вітром, хвилею океану. Поступово в психіці, в тілі, в механізмах біоритму вироблювалася тотожність появи світила й радості, не того невидимого диска сонця, котре звикли бачити зрячі, а незримої життєдаючої вібрації, до якої дуже чутливі птахи, звірі, комахи. Ми плекали в дітях отаку, майже звірячу чутливість, але поєднану з тонким логічним вихованням. Вводячи їх у світ слова, логосу, ми з самого початку виробили суворо обумовлений словарний фонд, що відсікав усю мізерію віків, усі визначення нікчемності, агресивності, занепаду, суму, ворожості, заздрості, зради і тому подібних перлів традиційних мов планети. Вихованці засвоювали багатомірність слів і понять, їхнє споріднення з цілістю природи, стихій, думки, чуття. Наприклад, танцюючи на березі океану при появі світила, промовлялося слово: «сонце». Сам танець називався теж «танець-сонце». Радісний крик чайок на світанку теж ототожнювався з появою сонця. Спокійний стан зосередження й задуми, до якого ми привчили дітей змалку, теж асоціювався з променистою, радісною дією полум’яного центру життя нашої сфери.

Гадаю, ви збагнули метод. Він зводився до відновлення прадавньої кореляції між світом природи і світом мови, між життєсферою і логосферою, між зовнішнім і внутрішнім космосами.

Ми вчили дітей легко орієнтуватися в просторі, відчувати перешкоди, речі, предмети, істот на відстані. Безумовно, це не було «баченням», як ми його звикли розуміти й відчувати. Це було щось інше, поява іншого ока, всеохопного, синтетичного, всепроникаючого. Замість вузенького оптичного спектра — океан позавидимості. А в ньому — таємничі краї інших реальностей, про які нам, зрячим, і не снилося.

Заборон не існувало. Вся логосфера, вся мова насичена переконанням, що для Зоряних Птахів усе досяжно, усе можливо, треба лише прикласти зусилля для вирощення відповідних крил, і тоді найдивовижніший політ думки чи тіла — найреальніша річ. Мета титанічна: проникнути у сфери всеможливості. Конкретизація відсутня, але свідомість, дух, серце хай напружується в зусиллі сформулювати для себе достойне завдання. Ось міфовзірці осягнень: політ тіла, політ думки, політ чуття, політ духу. Далі: тотожність із сонцем, землею, вітром, хвилею, далекими зорями. Так, так, навіть із зорями, яких «сліпі» не повинні були бачити. Але наші вихованці досягли такої чутливості, що «бачили» навіть слабенькі зірки, звичайно, в якомусь своєму вияві. Космоандр розповідав мені, що відчуває небесне видноколо, як пружний вітальний потік, в якому пульсують — ніжно, ласкаво, або тривожно, схвильовано — мелодійні сплески, що всі вкупі складають мелодію таємничої пісні, зміст якої — поза визначенням.

Над морем, над берегом літають птахи. Діти цікавляться: хто це? Що вони діють?

Відповідь: це друзі вітру й сонця, вони літають, плавають у повітрі, граються з радісним вітром.

Чи можемо полетіти ми?

Можете, діти. Ви — суджені птахи зоряного польоту, котрому нема завершення.

Тоді ми можемо летіти? Як це зробити?

Виростити крила. Вони вже ростуть. Ви їх відчуваєте на сході сонця, коли воно дарує нам, птахам, деревам, хвилі, землі свою радість. Наставники допоможуть вам в окриленні, діти.

Впевненість, у якої нема жодних заборон чи сумнівів, почала творити небувале. У вихованців виявлялася феноменальна чутливість, вони на відстані чули одне одного, могли передавати й приймати думки, настрої, образи, звичайно, не так, як ми це розуміємо, проте пояснити це якось тотожно для нас — марна справа. З’явилися зачатки левітації, що поступово розвивалися. Не в усіх однаково, але в окремих вихованців — дуже сильно. Ви відчули це на собі, мадам. Саме ця унікальна здібність Космоандра врятувала вам життя.

Кілька слів про інтелектуальне виховання дітей, а то ви подумаєте, що ми формуємо неуків. Безумовно, ми повністю виключили «знання», яке західна цивілізація вважає цінним плодом земної еволюції: всі ці «історії», де царі, князі, воєводи, тирани наввипередки вбивають один одного та своїх підданих або жителів сусідніх країн, всі ці «священні писання», де божевільні боги, сп’янілі від крові жертв, «ведуть» слухняних овець у апендикси, у тупики релігійних містифікацій. Для нашої мети не годилося й плинне, непостійне, умовне знання так званої позитивної науки (я про це вже згадував), бо прагнув я дати вихованцям абсолютну впевненість у вседосяжності, а не набір ментальних стереотипів — хистких і фантомних…

Для чого також могли б придатися нашим учням численні книги «художньої літератури», що з віку у вік перемелювали убогі почуття убогих героїв, ущербних істот, що народжувалися в абсурді буржуазного псевдожиття і прямували в нікуди?