Вогнесміх

— Дідусю, навчи мене спілкуватися з квітами. Я збагнула те, що ти сказав, ще глибше відчула потребу повертати людям радість здоров’я й свідомості. А цього, справді, не досягти без квітів, без живої природи.

— Добре, доню, — трохи подумавши, озвався прадід. — Зроблю тобі ще один подарунок. Тільки приготуйся до нього, виладуй струни душі, як оце я ладую кобзу, щоб звучали вони цілковитим співзвуччям з квітами.

— Що? Що ти мені подаруєш?

— Попливемо нині з тобою на Дивич-гору.

— На Правобережжя? Туди, де ти казав, колись збиралися Диви?

— Для них нема «колись», доню. Природа цільна понад часом, понад нашими поділками й вимірами.

— А що ми там будемо робити?

— Ти відпочинеш там, — загадково мовив прадід. — Адже не спала цілу ніч? Потерпи ще, доки я перевезу тебе. Все інше побачиш сама. І тоді остаточно збагнеш, куди тобі йти…

…Ми повернулися. Тривога переповнює мене. І радість. Будь-які сумніви залишили розум, свідомість розширилася за незримі стіни, котрі ще вчора заступали виднокіл. Важко висловити цей стан. Здається, тільки що перед тобою стояли декорації, ти їх сприймала природно й спокійно, як частку реальності, і ось зненацька дмухнув вітерець, і вони впали, мов картковий будиночок. Залишився тільки подив: невже я була така обмежена й консервативна? Адже все так просто й зрозуміло!

Опишу все, як було.

Прадід переправив мене човном під Дивич-гору. Зробив знак іти за ним. Покрученою яругою, поміж густючими чагарями, ми вибралися на галявинку. Звідси видно було широке плесо Дніпра, блакитну смужку лівобережних лісів, довкола — стіна квітучих шипшин і глоду. Поміж розкішним зелом галявини там і сям сонечками зоріли рідкісні квіти горицвіту, яскравими зірками жовтіла кульбаба. У повітрі плив ніжний трояндовий запах.

Прадід провів рукою довкола.

— На цій галявині, — прошепотів він, — справіку дівчата питали про свою долю у Зелен-Дива. І хто щиро питав, тому відкривалося у сні прийдешнє. Як саме — того не скажу. Сама побачиш. Ляж на цю зачаровану постелю, задрімай… А все інше — залежить від твого серця, від глибини твоєї душі. Зачекаю тебе внизу, біля Дніпра. Не бійся нічого, квіти захистять тебе.

— Я не боюся, дідусю, — теж пошепки відповіла я, хоч несподіване тремтіння виникло в тілі, тривожно віддалося в серці. — Я зроблю так, як ти сказав…

— Гаразд, доню. Ляж і спочинь…

Прадід зник між кущами. Я лишилась сама. Не довго роздумуючи, лягла на розкішну траву, бо сон таки знемагав мене. Хвиля млості заколисала, понесла у марення, у небувалість. Ще мить чути було далекі гудки теплоходів, а потім настала тиша. І привидівся мені химерний спектакль. Саме спектакль, бо все бачилося, ніби на сцені, у вузькому прямокутнику. Своєрідна телепередача понад часом і простором. Навіть мова дійових осіб була ритмізована, віршована, як у драматичних поемах.

…Спочатку я побачила гурт прадавніх дівчат у довгих полотняних сорочках, прегарно вигаптуваних на рукавах, грудях і на подолі. Всі були у віночках і водили хоровод над Дніпром, а ріка — не така, як тепер. Прозора, могутня течія, потужні водокрути, чисті-пречисті піски край берега. Дівчата співали пісню, і я запам’ятала її слово в слово.

Ой пусти вінок
В потік-потічок,
Понесе його весняна вода.
Ти за ним іди,
Ти услід гляди,
Де твоя любов, де твоя судьба.
Як вінок пристав
Там, де тихий став,
Буде муж тебе ніжити в житті,
Буде цілувать,
Буде милувать,
Ружі заплітать в кісники густі.
Як у водокрут
Хвилі понесуть
Твойого вінка — ти за ним біжи!
Наречений твій
Десь тримає бій,
Ти йому своїм серцем поможи!
Як вінок пірне –
Доленька мине
Стороною твій одинокий дім.
Тільки не журись,
Все одно колись
Заспіває птах в серденьку твоїм!

Ланцюжок хороводу розпався, і дівчата з радісним гомоном кинулися до Дніпра, кидаючи в потік свої вінки. Хвиля підхопила їх, понесла. А потім все розтануло. Я відчула, що лежу на галявині, в густій траві, але не можу поворухнутися. Зненацька відкрилося в мені внутрішнє бачення, і стіна чагарів та квітів довкола стала прозорою. Почулися ніжні мелодії, пісні, і я збагнула, що то співають квіти й трави, святкуючи прихід літа і буйносилля землі. Теперішня моя свідомість теж зберігалася, тому що я знала: все це діється в минулому — може, в дев’ятнадцятому, а може, у вісімнадцятому сторіччі. Звідки прийшла та певність — не відаю. Знання було притаманне тому станові.