Великий Гетсбі

На мій подив, орден виглядав як справжній. Я прочитав круговий напис: «Orderi di Danilo. Montenegro, Nicolas Rex».

— Подивіться на зворотній бік.

Там було вигравірувано:

«Майорові Джею Гетсбі за мужність і героїзм».

— А ось іще одна річ, яку я завжди ношу з собою. На спомин про Оксфорд. Знято на подвір'ї Трініті-коледжу. Отой, що праворуч від мене, тепер — граф Донкастер.

На фотографії кілька молодиків у спортивних куртках стояли в недбалих позах під аркою брами, на тлі цілого лісу готичних шпилів. Серед них був і Гетсбі, з виду трохи — але не набагато — молодший, з крикетною биткою в руці.

Отже, він казав правду. Мені уявилися тигрові шкури, що пломеніли в покоях його палацу на Великому каналі, уявилось, як він відчиняє скриньку, наповнену рубінами, щоб багряним блиском їхніх граней утамувати біль свого розбитого серця.

— Я хочу звернутися до вас сьогодні з одним великим проханням, — сказав він, задоволено ховаючи в кишеню свої сувеніри. — Через те й вирішив розповісти вам трохи про себе. Щоб ви не думали, ніби я якийсь там нуль без палички. Розумієте, я весь час маю справу з чужими людьми, бо таке в мене життя: кочую з місця на місце, намагаючись забути одну сумну історію, яка зі мною сталася. — Він повагався. — Сьогодні ви почуєте її.

— За сніданком?

— Ні, пізніше. Я випадково довідався, що у вас на сьогодні призначена зустріч з міс Бейкер.

— Цебто ви хочете сказати, що закохалися в міс Бейкер?

— Та ні, друже, зовсім ні. Але міс Бейкер люб'язно погодилася поговорити з вами на цю тему.

Я не мав анінайменшого уявлення, про яку «тему» йдеться, і все це не так зацікавило мене, як роздратувало. Я запросив Джордан на чашку чаю зовсім не для того, щоб вести розмови про містера Джея Гетсбі. Я не сумнівався, що прохання його виявиться від початку й до кінця безглуздим, і на мить навіть пошкодував, що погодився місяць тому приєднатись до велелюдного натовпу в його саду.

Він не вимовив більше жодного слова. Що ближче ми під'їздили до міста, то коректнішим він робився. Ми проминули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лінією океанськими суднами й помчали бруківкою припортових нетрів повз темні, але не безлюдні шинки в збляклій позолоті дев'яностих років. Потім обабіч відкрилася Долина Жужелиці, і я встиг помітити розпашілу місіс Вільсон, яка енергійно налягала на важіль бензоколонки.

На розпростертих, мов у птаха, крилах, засліплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетіли половину кварталів Асторії — але тільки половину, бо, коли в'їхали між опорні стовпи надземної залізниці, я почув знайому тріскотняву мотоцикла і нас наздогнав розлючений полісмен.

— Все гаразд, друже! — вигукнув Гетсбі. Він загальмував, витяг з гамана якусь білу картку й помахав нею перед носом полісмена.

— Все гаразд, — погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета. — Тепер я знатиму вашу машину, містере Гетсбі. Прошу пробачення.

— Що це ви йому показали? — спитав я. — Оксфордську фотографію?

— Я зробив колись послугу шефові поліції, і відтоді щороку одержую від нього на Різдво вітальну листівку.

Ми виїхали на великий міст, потік машин миготів на сонці, що сяяло з-поміж ферм, а по той бік річки поставало місто, — біле громаддя цукрових конусів та брил, споруджених чиєюсь волею на гроші, що не пахнуть. З мосту Квінсборо Нью-Йорк завжди бачиш ніби вперше, він ніби вперше беззастережно обіцяє тобі всі дива й красоти світу.

Повз нас проїхав катафалк, завалений квітами, за ним — дві карети із запнутими завісками й кілька менш похмурих екіпажів для приятелів. У приятелів були скорботні очі, коротка верхня губа виказувала вихідців із Південно-Східної Європи, і, відчуваючи на собі їхні погляди, я порадів, що пишна краса машини Гетсбі порушила жалобну урочистість їхніх думок. На Блеквелц-Айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперницькими поглядами.

«Тут, за мостом, усе можливе, — подумав я. — Геть усе...»

Навіть Гетсбі міг тут з'явитися, ні в кого не викликаючи подиву,

Гомінкий полудень. Ми домовилися зустрітися і поснідати в добре провітрюваному підвальчику на Сорок другій вулиці. Поморгавши, призвичаївшись після яскравого сонячного світла до мороку вестибюля, я нарешті побачив Гетсбі — він стояв і розмовляв з якимось чоловіком.

— Містере Каррауей, познайомтеся — мій приятель містер Вольфсгайм.

Малий на зріст єврей з плескатим носом звів велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його ніздрях. За мить я розрізнив у напівтемряві його очиці.

— ...тож я тільки раз глянув на нього, — сказав містер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку, — і, як по-вашому, що я зробив?

— Що? — ввічливо поцікавився я.

Але запитання, очевидно, призначалося не мені, бо він зразу ж випустив мою руку й націлив свого виразного носа на Гетсбі.

— Я віддав гроші Кетспо й сказав: «Кетспо, не платіть йому ні цента, поки він не заткне свого рота». I він таки заткнув рота! Зразу!