В лабіринтах абверу

Вдома Пецюра відразу потягся до другої пляшки. Клинченко не дав.

– Є розмова. Дуже серйозна. З п'яним про це говорити не буду. До того ж ти як вип'єш — втрачаєш обережність, зайве говориш. Кричиш. А через тебе сідати за грати не хочу. Навпаки, сподіваюсь на твою допомогу.

— В чому?

— Про все завтра.

Богдан покрутився, посопів та й заснув. Микола лежав мовчки, симулюючи спокійне й рівне дихання, хоч спати не давали дуже тривожні думки. З ким мав справу — було ясно, хоч Богдан сказав про себе, звичайно, далеко не все. «Хто цей фашист за родом діяльності? — думав Клинченко. — Безумовно, розвідник. У Чернівці приїхав, звичайно, не цуйку пити. Коли? Бреше, ніби у вересні минулого року. Бо навіть житла тут не має. Давно не мився. Тхне, як від козла. Брудна білизна й сорочка підтверджують це. Виходить, прибув зовсім недавно. До кого? Цього не розповість. Того, до кого приїхав на зв'язок, у Чернівцях, мабуть, не виявилося. Тому й без грошей. А може бреше про гроші. Ресторан просто місце явки. Затримувати тепер Пецюру було б недоцільно. Та й які обвинувачення можна поки що пред'явити? Ні, треба почекати. Тим часом, може вдасться переконати начальство здійснити план, який спав мені на думку сьогодні в ресторані».

З цим він і прокинувся вранці після сторожкого сну, який буває лише в людей, що звикли до постійної небезпеки. Глянувши на Пецюру, відразу помітив, що той стежить за ним з-під вій. І бадьоро вигукнувшиї «Піднімайся!», першим скочив з ліжка і тут же присів у звичному русі зарядки.

— Вставай, ледарю, — підганяв він Богдана. — Смачно поснідаємо.

Пецюра у відповідь тільки щось мимрив. Удавав, ніби ще не прокинувся. Шукав, видно, лінію поведінки, якою можна було б виправдати вчорашню заяву.

«Ага, принишк, «друже», — спостерігав за ним Микола. — Тепер посилатимешся, що то базікав не ти, а цуйка. Говори, що хочеш. Мені це байдуже».

За сніданком Богдан справді почав напускати туману.

— Здорово я тебе, Миколо, вчора розіграв. Під кінець уже й насправді боявся, що ти побіжиш до НКВС. Та бачу, яких би переконань не був українець — почуття гумору він не втрачає. Жарти, братику розумієш.

— До біса ті твої жарти! — розлютився Клинченко. — Думав, ти хлопець рішучий, категоричний, можеш допомогти. Хотів звернутися з просьбою. Помилився, виходить. Так забирайся звідси під три чорти, щоб і не тхнуло тут боягузтвом…

— Чого кричиш, наче на батька, — відбивався Богдан, якому не хотілося, видно, йти без грошей. — Доп'ємо пляшку й піду. Знав би, що ти такий гарячий, — ніколи не прийшов би до тебе. Чого хочеш від мене?

— Допоможи перебратися через кордон. Тільки перейти. Я знайомий з одним старим валютником, у якого виміняю всі свої гроші на німецькі марки. Хай частину з мене візьмуть контрабандисти за те, що переведуть На той бік. Решта буде на життя, поки знайду роботу.

Пецюра зацікавився: — Чого це тобі приспічило за кордон? Живеш, бачу, непогано, а там навряд чи знайдеш роботу, житло, друзів…

— Пробач, Богдане, я й так довірив тобі більше, ніж, може, варто. Моя доля нині в твоїх руках. Більше зможу сказати в Німеччині. Якщо виберемося…

— Я, Миколо, туди не збираюся. Вже говорив, що пожартував. Але тобі згоден допомогти. Цими днями має повернутися до Чернівців один німець, власник великого мануфактурного магазину. Він дістав дозвіл на виїзд з усією сім'єю до Мюнхена. Мені здається, що коли йому добре заплатити, він погодиться тебе приєднати до складу своєї сім'ї…

Клинченко палко подякував. Дістав бумажник.

— Бери все, що при мені. Буде ще. Напозичаю в усіх, хто дасть. Ладен їхати хоч сьогодні. В усякому разі це треба зробити до приїзду моєї дружини.

— Не квапся, Миколо, того німця ще нема. До того ж у мене тут не дуже хороша кімната, і я не від того, щоб кілька днів погостювати в тебе, якщо, звичайно, буде цуйка…

— Домовилися. Зайду до обласної редакції — протелефоную до своєї газети в Київ. Скажу, що їду на кілька днів у райони. Хай не дають завдань. Так нам спокійніше буде. А ти тут без мене хазяйнуй. Почувай себе як удома. Ось ключі від квартири.

Добре знаючи, що Пецюра стежитиме за ним, Клинченко подався таки до обласної редакції. Вибравши кімнату, в якій саме нікого в цей момент не було, зателефонував до обласного управління начальникові свого відділу. Натякнув, що заїхати на службу не може, а потрібна порада. Негайно. Що робити?

— Виходьте з редакції. Заплутайте слід. Переконайтеся, що «очей» за вами немає. Після цього приїздіть на вулицю Табора Латерала, до Н., — порадив начальник, давши адресу квартири одного з працівників їх відділу, який теж поки що жив без сім'ї.

Микола обережно виглянув з вікна на довгу й тиху вулицю, де містилася редакція. Здалеку побачив Пецюру, що саме на мить висунув голову з якогось під'їзду.