Untitled.FR11

Вона ще щось кричала наздогін, ця ожила шинеля, вона з охотою сама б їх одвела у комітет, за комітет, в Америку, на той бік, на той світ, усюди, куди треба тій парі дивних, синіх очей.

В комітеті кишіло різномастим « пролетаріятом *. Бог його знає, чого йому треба було, але перед кожними дверима загуслою кашею стояли кашкети, хустки, шапки; вони гули густим гулом і ні за що не хотіли пропустити крізь себе ніяке стороннє тіло. Бідні колишні паркети Дворянського

Зібрання перевернулись у підлогу третьої кляси пересильної станції; зашаровані чобітьми, закидані лушпинням насіння, недокурками, недогризками, вони загубили колишній свій строгий, урочистий блиск, — не до блиску, аби хоч цілі лишились. На стінах запорошеними чотирикутниками ясніли сліди портретів царів, генералів, предводителів дворянства, — колишніх владарів усякого земного блиску. По кутках також лисіли плями від ікон і лямпадок, від портретів владарів небесного блиску.

Гай, гай, колись тут усе трошки інакше виглядало! Швайцари й льокаї тоді стояли попід стінами, під портретами владарів, витягшись судорожним «равнєнієм» і їли начальство очима. А тепер, можливо, вони ж самі сиділи за отими столиками й «начальственно», строго запитували колишніх владарів своїх:

— Чого? Як? Говоріть голоснєй.

І колишні владарі, оті принижені, обшарпані «пролетарі», їли начальство боязкими очима й охоче, хапливо хитали головами, радіючи з усього, що не мало відношення до стєнки.

— Чого? Як? Справтеся в третій кімнаті!

Швайцари посилали своїх дворян із одної кімнати

У другу, з другої у третю, четверту, п’яту. Правда, вони, може, й не одсилали б так багато, якби самі добре знали, куди саме треба відіслати. Але ж вони ще так мало звикли до відсилання інших із одної кімнати у другу! Вони вміло, охоче, сласно розтрощили всі кімнати всіх дворянських зібрань, вони догори завалили їх руїнами, але як дати дихнути серед руїн собі й усім недобиткам, це було трохи важче. І через те на місці їхніх найщиріших зусиль стояв такий безпорадний порох невміння й гамору, що аж у самих очі сльозились.

— Товариші, не тисніться так, ну вас к чортовій матері! Нема, кажу! Станьте в чергу! В чергу, кажу, станьте, а то враз станете до стєнки!

І товариші пересувались у другу купу, на другому кінці руїн, думаючи, що тут черга. А влада з папірцями в зашкарублих, зворушливо-незвиклих до таких тонких речей руках бігала з кімнат у кімнати, сердилась, хмурила брови й ховала одчай безпорадности за страшними пиками на адресу буржуяків.

— Не тисніться, говориться раз! Сказано, завтра на ранок усім буржуям явиться до комітету з своїми лопатами. Ну?

— Товаришу, дозвольте вас спитати: де можна взяти дозвіл на виїзд?

— Нікакіх виїздів! Завтра на ранок з лопатами до комітету!

І одна влада зникала за дверима, а друга вибігала з такими самими папірцями, з такою самою діловитістю, безпорадністю й лопатами.

Наяда, насунувши рушника на самі очі, заховавши лице в жовтяве, шорстке полотно його, ходила за доктором, проштовхувалася, продиралася крізь гущавину пролетарів і тримала хусточку в руці.

— Гм! Тут тільки про лопати знають. Більше нічого ніхто не може сказати.

Ось швидко, заклопотано, проштовхується панночка з олівцем за вухом. Ця повинна знати. Жіноцтво, з усіх сил намагаючись довести свою рівноправність у рабстві праці, виявляє до службових обов’язків надідеальну старанність.

— Вибачайте, будь ласка, на одну хвилиночку. Чи не можете ви мені сказати, де...

— Завтра на ранок біля комітету з лопатами! Пропустіть!

Гм, справа виявлялась зовсім не такою просто-труд-

ною, як здавалось.

— Вибачайте, товаришу, чи не можете ви сказати нам, де дають дозвіл на виїзд?

— Дозвіл? На виїзд? У третій кімнаті, праворуч.

— Вибачайте, товаришу, був я там, — нема.

— Нема? На виїзд, кажете? Товаришу Хижняков, де дозвіл на виїзд?

— А чорт його зна!

— Ага, так, так: у п’ятій! У п’ятій кімнаті.

— І там був, — нема.

— Ну, так... Вибачайте, я занятий.

І всунувся в черву голів.

— Гм! Це, знаєте, виходить досить цікаво: не виїхати через те, що не можна кімнати знайти.

От знову біг назад той «дуже занятий». І симпатична фізіономія, і чистенький френч на ньому, і таке собі кучеряве, щире, молоде, запальне, аж розчервонілося всім жовторотим лицем. Та що з того?

Але тут раптом панна Ольга перепинила кучерявому дорогу, відкотила рушника з лиця, поширила тем-но-сині морські очі й напустила в них такої жалібної, ласкаво-наївної наядности, що доктор кашлянув і потупився.

— Товаришу, будьте ласкаві, поможіть намі

Молоде, кучеряве, запальне, охоче, заклопотано й неуважно забурмотіло:

— Прошу, прошу! В чому річ? Будь ласка.

Але, глянувши в лице під рушником, одразу загубило всю охочість і заклопотаність. Очі здригнулись, поширились, потепліли, прилипли.

— Ми вже раз звертались до вас. Чи не можете ви сказати, де дають дозвіл на виїзд?

— На виїзд? Ах, так, так! Одну хвилиночку! Я зараз! Одну хвилиночку прошу почекать!