Untitled.FR11

Вони всі дивились на його жовте, зморщене лице з хворими очима, а він, бігаючи очима по вулиці, оповідав їм про Василя, і не знать було, чи він сумував, чи злорадст-вував.

— Может, он заблудился где? — жалісливо думала вголос якась бабуся з мішком на плечі.

— Как заблудился, найдем...— запевнено й байдуже сказав поліцай і, позіхнувши, став одходити. За ним потроху почала розходитись і вся юрба. Знов Софрон зостався на тротуарі сам. На лиці йому стояло щось гостре, торжествуюче, завзяте і разом з тим повне безнадійного одчаю. Він наче сам наступив собі на серце і радів од того, що воно таки болить, як він це й знав, і страшно йому було від того, що воно розірветься і в грудях стане порожньо. І він стояв посеред тротуару й, кліпаючи хворими очима, не рухався. Звощики вже не підкочували під осяяні ворота саду, а смирно, довгою низкою стояли понад тротуаром і куняли. Поліцай одійшов і став посеред вулиці, задумливо дивлячись кудись убік. З саду лилась музика, мрійна, ніжна, ласкава. Дядько Софрон одійшов далі по вулиці, притуливсь до тину й, схиливши голову, застиг. Довго стояв він; і потроху жовте лице його ставало м’якше, ніжніше, ніби та музика гтґадила його по лиці і стирала з його жорстке, уперте, злорадне. І круглий електричний ліхтар, наче місяць вповні, сумно, не моргаючи, дивився на його і ласкаво милував його згорблену, маленьку постать в жовто-зеленім сплющенім картузі.

А згуки в саду зітхали й говорили щось про бажане хороше й недосяжне. І тонкий, дрижачий сум, як павутина над пожовклою стернею, літав од них в повітрі й обвивався круг серця. Згуки зітхали, й зітхання те помалу переходило у тихий плач, повний жалю й журби. І плакало серце Софронове за ними, бо низько схилив він голову. І був похожий на п’яного, що безсило притулився до стіни.

І раптом він підняв голову, озирнувся, прислухався і хутко повернувся лицем до саду. Звідти неслось чиєсь ридання, гірке, одривисте і грубе. Дядько Софрон просунув лице в дірку між прутами й забігав напруженими очима, шукаючи місце того ридання. Швидко він побачив під одним кущем щось темне, яке ніби ворушилось.

— Василю! — дрижачим голосом несміло крикнув Софрон.

Ридання стихло, і темне перестало ворушитись.

— Василю! — ще раз гукнув Софрон. — Ти?

В саду тихо завмирали згуки. Ось вони зітхнули, схлипнули і вмерли... Стало тихо-тихо.

— Василю! — пошепки прошипів Софрон у дірку. — Це ти?

— Я...— грубо й товсто вирвалось з-під куща, і за ним зачулось шумне й дрижаче зітхання.

В саду розлігся лопотячий, дрібний шум оплесків і крику, — неначе там зраділи, що це був таки Василь.

«САЛДАТИКИ!»

Малюнок із селянських розрухів

Ранок, сірий, холодний, мартовський ранок. Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбними величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з’явилася з-під снігу.

В кінці вигону села, на самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. |Худі, бліді лиця їх похмурі і бо-лісно-сердиті, очі дивляться кудись у поле за невеличкий лісок, де ховається шлях із села. А з села то поодинці, то купками все підходять люди — чоловіки, діти, баби, навіть старі діди. Підходячи, дивляться на лісок і похмуро питають:

— Нема ще?

— Нема. Щоб їх і довіку не було!

Стоять більше мовчки, перекидаючись короткими словами, та іноді тихо плаче яка баба. Але її зараз же зупиняють, суворо заспокоюючи:

— Каже ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде... Годі!..

— Не буде... А як стрілятимуть? Он як у Кавунівці~.

— Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу тут... гірко... Стрілятимуть, то й стрілятимуть... Однак з голоду здохла б...

— Дітки ж у мене...

— І дітйи повитягувались би...

У валці тихо розступаються, і до баби підходить невеличкий, сухенький чоловік у рудій, рідкій свиті.

— Плаче? Боїться? — повертається він до всіх, ледве-ледве усміхаючись доброю, ясною усмішкою.

— Стрілятимуть, каже... — одповідае хтось похмуро й твердо.

— Хм...— не кидаючи усмішки, дивиться чоловік на бабу твердим, ясним поглядом.

— У Кавунівці трьох убили, — знов схлипує баба, дивлячись кудись убік червоними, заплаканими очима, і видно, як чисті сльози котяться по глибоких зморшках худого, негарного лиця і падають на подрану свиту.

— Не бійсь, Ярино, не стрілятимуть, — тихо і не усміхаючись уже говорить Явтух і щось таке тверде, ненару-шиме ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці, що не тільки бабі, а й усім стає якось легше і здається, що й справді не стрілятимуть.

Балачки стихають, потім знов десь виривається гіркий, неупинний плач, повний муки і страху перед тим, кого тут чекають, як мають стріляти. І знов Явтух іде туди, знов чується його твердо-спокійний голос, і знов на якийсь час стихають і плачі, і балачки, — тільки чути, як десь на селі виє голодна собака, мов прорікаючи щось страшне, холодне, тяжке.