Unknown

Я не розумів, що відбувається. Лють відступала, я потроху приходив до тями. Все ще тримаючи кинджал встромленим у повітряну Террі, озирнувся на Кеффа і побачив, як інший мій кинджал застряг у нього в грудях, пробивши яскраво-червону оболонку. «Неможливо!» Зброя мала б відбитися від тіла безсмертного, лише на долю секунди затримавши його, але цього не сталося. Кефф та Террі монотонно зойкнули від болю. Хлопець-вартовий був шокований пораненням, не промовив жодного слова. Він упав на коліна, а потім… Потім Кефф розвіявся на попіл! А мій, досі сяючий червоним блиском кинджал, що стирчав у ньому, впав на дах вагона. Террі, в животі котрої я все ще тримав застромлену зброю, стала видимою, від болю розстулила рота. Вона бачила, що трапилося з Кеффом і перед тим, як сама стала попелом, промовила ледь чутне «Дякую!»

***

На обличчі Престона виднівся ступор. Він не міг прийти до тями від побаченого. Вперше за його життя він споглядав смерть безсмертного! Те, що намагався здійснити роками – винайти зброю проти невмирущих– стояло перед його очима. Це був я! На хвилину ми з ним зробилися очманілі, не промовивши ні слова. Авері здогадувалася, чому ми себе так дивно поводимо, проте їй єдиній спало на думку, що поки Престон не приходить до тями, нам з нею потрібно діяти, тим паче потяг сповільнив свій рух на повороті. Чорнявка схопила мене за руку, промовила, що час стрибати. Престон не лише здавався спантеличеним, він дивився по сторонам, щось у його голові не давало йому спокою, він майже забув про нас з Авері. Ми не могли не скористатися цим. Я підняв чорняву на руки. Ми зіскочили з потяга. Швидкість його все одно ще залишалася високою, тож я на своїй спині прокатав Авері по траві, роблячи усе, аби вона не торкнулася своїм тілом землі, не поранилася.

Чорнявка схопила за руку і тягнула через ліс. Вона не ставила жодних питань, розуміючи, що я досі не можу прийти до тями. Воно й не дивно, в думках я шукав відповіді, як щойно міг зчинити скоєне. Окрім цього, там на даху поїзда, дивлячись, як тіло Террі розкришилось на порох, я згадав… Згадав усі свої попередні життя. Спогади раптово наринули хвилею і від напливу інформації стало незручно. Особливо яскраво я згадав своє буття, коли єдиний раз за усю мою смертність був закоханий. Я був не просто закоханий, моєю дівчиною була вона – Еллі! Взагалі тоді її звали інакше, я тоді був інший, але її зовнішність та характер майже нічим не відрізнялися. Мій спогад пояснив, чому при першій зустрічі з нею у маєтку вартових, вона була здивована, зніяковіла і не відводила від мене погляду – вона впізнала мене – але чому не розповіла про наші почуття у минулому я не розумів. «Вона злякалася? Чого?»

Нарешті збагнув, що відбулося на потязі. Моя надприродна сила – вбивати безсмертних, як не безглуздо б це прозвучало. У попередніх життях я був одержимий думкою самогубства, тому як і всі вартові, моя здібність мала пояснюватися моєю психічною хворобою, моя здібність – здатність вбити себе! Це означає, що я ладен зробити таке лише за умови, що зможу вбити безсмертного! Ось чому раніше не знав, яку надприродну силу маю і не пригадував свої попередні життя. Я не звичайний безсмертний, моя сила не відповідала сутності і, як то кажуть, програма дала збої. Безсмертний, який здатен вбити собі подібного – абсурд.

На потязі я втратив контроль, через мене постраждали невинні друзі – їх не стало! Террі, котра не мала на меті заподіяти мені шкоди, намагалася допомогти, хоча й у такий дивний спосіб, проте не заподіяла жодного зла, поплатилася за мій гнів. Вона за два місяці мала вийти заміж за Стена, а тепер я все зруйнував, розбив їхню ідилію! «Але чому в останню мить перед смертю вона подякувала мені? За що? За те, що я її вбив? Стен! Він не простить цього! Він знавісніє, знайде мене і буде дубасити ногами, шукатиме у цьому розради! Еллі! Її найкращу подругу вбив її хлопець! І вона цього не пробачить! Відречеться… Назад дорога у вартові назавжди закрита! За одного мого нападу гніву на Землі з семи залишилось вже п’ять вартових. Невідомо, що буде далі!»

-Ми зробили це! – пролунали перші слова Авері після нещодавніх подій.

-Що? – пригніченим голосом поцікавився, навіть не поглянувши на неї, все ще йдучи з опущеними додолу очима.

-Відірвалися! – сказала чорнявка, намагаючись підбадьорити. – Не знаю, як це ти зміг вбити їх після усіх розповідей, що це неможливо, але ми впоралися! Тепер вони нас не переслідуватимуть!

-Ні! – наголосив. – Я все погіршив! Я здатен вбити безсмертного... Тепер Еквідж ніколи від нас не відчепиться…

Я не знав, що робити, куди тікати й де шукати пояснень! Знову опинився на початку своєї історії, коли мене збила машина і не міг пояснити відсутність подряпин на своєму тілі та переломів. Єдине, що спромігся вигадати – все-таки дібратися Адамового маєтку, щоб спитати поради. Я міг покластися лише на нього. Вперше за час безсмертя мені стало страшно. Я мав відправитися до свого вчителя-приятеля за порадою.