Unknown

-У кожного вартового своя. Дивуюся, як твоя досі ще не дала про себе знати… Це взагалі-то дивно… Але не хвилюйся, вона неодмінно з’явиться, ти навчишся нею керувати, застосовувати у потрібні миті… І в непотрібні! – засміявся Адам. – Зустрівши інших вартових, зрозумієш, що це не просто надприродна здібність – це дар, яким можеш насолоджуватися і ділитися своєю насолодою з іншими…

Берелі відповів на моє питання, я поставив ще одне:

-Ти знав, яким я був у попередніх життях?

-Розгубленим хлопчиною… Але дуже відповідальним! Коли ти ставив щось собі за мету, то не відступав. Пам’ятаєш, ти хотів здати залік перед смертю? – я кивнув головою. – В одному з попередніх життів ти вчився на архітектора. Змусив себе спочатку доробити проект спорудження фонтану, який мав подарувати на річницю весілля своїм тодішнім батькам, а потім збирався випити щурячої отрути… Але не насмілився отруїти себе. Натомість після невдалої спроби покінчити з життям, ти, йдучи по дорозі до церкви замолювати свої гріхи (бо був віруючим), провалився у каналізаційний люк і розбився. Твоє тіло знайшли через три дні після того.

-Виходить, що цього разу, коли я хотів покінчити з собою, все ніби трапилося так само, але за інших обставин?

-Виходить так, та на цей раз ти ще й подарунок отримав – вічність, – відповів Берелі.

Адам зупинив автівку на дорозі посеред селища. Воно було якимось незвичним. Порожнім. Світло в людських домівках не світилося. Час був пізній, але в таку пору ще не сплять. Селище було покинутим. Жодної живої душі тут не чулося. Ми вийшли з машини. Адам подався відкривати багажник. Він витягнув з нього щось загорнуте у ковдру, щось невеличке. Предмет у ковдрі заінтригував. Берелі підійшов до мене, віддав мені таємну річ.

-Ось від мене тобі подарунок! – промовив він.

Я розгорнув ковдру. В ній побачив те, чого так чекав… Мої кинджали, моя зброя… Моя навіки… Назавжди… Без неї не можу себе уявити. Я обійняв кинджали – два металеві знаряддя всевладдя, витончені гострі вбивці. Ще більшу любов до них відчув, коли згадав… Згадав одне зі своїх попередніх життів. Згадав, як Адам мене навчав користуватися моїми символами вічності. Згадав, що вчитель казав мені про силу, про могутність, про обережність, про зброю, про спокій, про усе на світі.

-Адаме, я згадав! Згадав! – аж підстрибував від щастя. Чи то від чогось, що нагадувало щастя, безсмертні ж не відчувають нічого.

Берелі лиш тішився тими моїми словами. Я вистрибував перед ним, крутив у руках кинджали, міг ними таке виробляти, що захоплення від того викликало відчуття потужності, захоплення від вправності зі зброєю збуджувало думки про мою дужість і міць. Міг тримати у рівновазі кинджал, коли його кінчик лише стояв у мене на пальці. Вертів ними, підкидував, виробляв різні фокуси. А сила все підступала і підступала. Раптом я з усієї дурі розмахнувся зброєю і запустив її прямісінько у одне з дерев на вуличці, на якій ми знаходилися. Я випроменив частину сили із себе, вона ніби з мене вийшла з ось тими кинутими кинджалами, передалась їм, та при цьому я не відчув ніякої слабкості від її втрати, від втрати частиночки сили. Все було як завжди – нічого не відчував.

Берелі після мого влучання в дерево – кинджали аж застрягли у стовбурі – підійшов і поцікавився:

-Ти пам’ятаєш дорогу назад до замку?

-Так.

-Я чекатиму на тебе там завтра зранку.

-Що? – здивувався. – Я що, залишуся тут сам?

-Селище – ще один подарунок! Тут давно ніхто не живе. Ти можеш випустити тут пару!

-Випустити пару?

-Не стримуй себе, насолодися силою! Розгроми селище! Використай усю свою енергію, відчуй свою зброю, перевір її у дії! Кинджали зроблені з надзвичайно міцного металу. Сьогодні можеш не стримуватися. Іноді потрібно звільняти свою сутність, давати силі свободу, не накопичувати її. Випускати. Тому розважся добренько сьогодні. Добре?

Я був зацікавлений у тому, що говорить приятель. Він говорив правду. Дуже тяжко стримувати силу, тим паче вона ніколи нікуди не зникає, завжди з тобою. Очевидно, що тримати її у собі вічно не вийде. Я трішки подумав і відповів:

-Мені вистачить й трьох годин, щоб знищити усе тут дощенту!

-Тоді починай, – Адам сів назад до автомобіля, завів його, щоб поїхати, залишити мене наодинці з селищем і з кинджалами, а я лиш устиг сказати:

-Дякую! – і побіг руйнувати усе довкола.

Адам поїхав.