UKRAINA: От мифа к катастрофе

«…читач бачить у продукті творчої діяльності Любка не чиїсь «душі», а всього лише, так би мовити, відро з глистами. І переконати себе в протилежному йому вкрай важко».

«Характери персонажів та їхні вчинки виглядають ненатурально, надумано, непереконливо – а для твору з претензією на психологізм це вже є майже вирок».

«Сюжету як такого в книжці практично немає – лише ненадовго відриваючись на ходіння в гості до хіпі та панків з метою набухатися та накуритися, всю решта часу герої з’ясовують стосунки, роблять усілякі нічим не вмотивовані вчинки і розповідають «страшні» історії своїх життів, де тих невмотивованих учинків іще більше».

«…філософію Дереша чудово характеризують слова з роману: «Чомусь мрієш про одних тьолок, а трапляються завжди інші». Також у автора прикольна філософія чесності: Лорна чесна сама з собою та навколишніми, і виявляється це дуже просто: вона завжди посилає всіх нахуй тоді, коли їй цього хочеться…».

«Цікаво, що якщо психологічні стани Дереш фіксує дуже невиразно, то видива гидких тортур, фізичного болю і взагалі відверто натуралістичних сцен йому вдаються значно краще…».

«П’ята спроба Любка Дереша написати хороший фантастично-психологічний роман знову не вдалася: в його романі є трохи пітьми, трохи світла, але найбільше в ньому сірості, невиразності, незрозумілості, невмотивованості, непереконливості. Але, з іншого боку, в автора є час, талант і безліч спроб. Хтозна, може Дереш перестане заманювати читача банальною або відверто незрозумілою (і тому привабливою) маячнею і напише таки щось, близьке всім? Хтозна, хтозна…».

К этому могу добавить, что по мне, тексты Дереша - это хорошо написанные школьные сочинения на вольную тему. Ни меньше, ни больше. Носиться с его романами могут либо те, чей уровень развития соответствует 15-18 годам, либо те, кто подпадает под категорию «свидомых». Хотя, часто трудно отличить первых от вторых. Как правило «свидомство» и возникает там, где уровень духовного и интеллектуального развития человека не поднялся выше подросткового.

Лариса Денисенко, на мой взгляд, выглядит значительно интереснее. Но ни как писатель, а как женщина и человек. Судя по ее фотографиям, книгам и интервью, она симпатичная женщина и интересный человек. Но… Ее тексты это приближение к среднему уровню писательского таланта и мастерства, на котором находятся Донцова или Маринина в России. В ней нет чего-то особенного, из ряда вон выходящего. Ее можно прочесть, где-то улыбнуться и даже не заснуть. Для современной украинской литературы это уже очень много! Но… Писатели ее уровня в любой стране исчисляются десятками.

Она даже не писатель, а хороший рассказчик, способный связно и последовательно изложить свои мысли и наблюдения. То есть, есть люди, которые умеют рассказывать анекдоты, а есть те, кто не умеет. Лариса умеет. К тому же есть еще одно «но». Денисенко из русскоязычной семьи. Владеть «мовою» она научилась в 23 года. Язык, на котором она пишет книги, это не язык литературы, это язык чиновников Министерства юстиции, где она его и освоила. Он формально правильный. Я не спорю. Но это «мова» русского человека, вынужденного ею овладеть в той мере, в какой это необходимо для работы по специальности. Сейчас этой специальностью стало литераторство. Здесь нет ни малейшего намека на «украинскость».