Ціпов

Ось чутно, як лопотить хтось босими ногами по улиці. То десятник, без шапки, розхристаний, придержуючи груди руками, кричить, важко відсапуючи:

- Поже-жа!.. ххе!.. ххе!.. ххе!.. Поже-жа! ххе..! ххе!.. Десятник уже зник, його поклик "поже-жа" тихіше лунав з-за хат, але те лопотання босих ніг, те відсапування розхвильованих грудей, невгаваюче бовкання дзвона, чад з диму, що розноситься вітром, сповняють повітря несказанною тривогою, і тривога обхоплює всіх, хто віддихав лиш тим повітрям…

Ось біжать з поля сполохані люди, прямуючи на чорну хмару диму.

- Ой, матінко, наче наша хата… ой!.. ой!..

- Та не ж на нашім кутку! Десь коло Наумихи!..

Курява звивається з-під прудких від жаху ніг, вузькі підтички жінок лопотять, черкаючись об халяви.

Біля Наумишиної хати - содома, Вогонь обхопив стодолу, старики, перекинувся на хату. На подвір'ї спека, як у пеклі. 3 розпеченими обличчями, обілляні потом, замазані болотом, метушаться люди коло вогню, намагаючись вгасити його.

- Хліб рятуйте! хліб! Розривайте стодолу!..

- Не розривайте, не треба! Гасіть так!..

- Розривайте, кажу!..

Палаючі крокви рухнули під одностайним натиском, стріливши догори ясними іскрами, а з середини стодоли вихопилось раптом полум'я й загоготіло,

- Води!!

Кілька відер води бухнуло на вогонь; огонь засичав, причаївся, дихнув чадом і чорним димом, а далі вискочив й сам, ще потужніший, ще могутніший, як незвитяжний переможець…

- Тягніть снопи!.. Гасіть снопи!..

Але ця робота мало на що придалася: колосся вже обсмалилось, придиміло, і сніпки лиш чаділи, облиті водою…

3 хати виносили одежу, всілякий дріб'язок і складали все на купу. Люди скупчились біля хати, бажаючи обрятувати хоч її. Але надаремне: вогонь бурхав, скаженів, мов лютий звір, кидався на все, що могло горіти, вихоплювавсь там, де його й не сподівались. Він наче глузував із свойого ворога - води, - що не міг дати собі з ним ради.

Вже хата сливе догорала, коли прибігли з поля Наумиха з Домною. Як уздріла Наумиха, що діється, так руки й заломила.

- Ой, праця ж моя, праця надбаная!..

Вона кинулась до хати, але там жаріли лишень головешки та стрибало де-не-де полум'я. Наумиха метнулась до стіжків, а вони стояли то чорні й спопелілі, то жевріли тце, як жар у печі… Наумиха зняла руки до бога.

- Боже мій, боже!.. Що з нами сталося!.. Люди добрі, - благала Наумиха, простягаючи до людей руки, - рятуйте моє добро, рятуйте!..

Та нічого було рятувать уже.

Домна ревно плакала, притискаючи дитину до лона, мало не омлівала.

- Сину мій, сину, побила нас лиха година… Пропали ми, бідолашні, загинули…

Молодиці обступили Домну, зацитькували, гомоніли.

- Бог зна, звідки й з чого занялося… Може, де діти вогнем бавились, а може, жар у печі лишили, буває…

Аж ось верхи прискакав Семен із лісу. Він як зліз з коня, як став, мовчазний, згорнувши руки, на пожарищі, так і захолов. Він сам не знав, що з їм робиться. Так, наче дурний камінь, відірвавшись од високої-превисокої гори, впав йому на голову.

Роман теж з'явився на пожежу. На обличчі його малювався неспокій, але що ж, - на те він брат, щоб його боліло братове лихо. Він усе розпитувавсь між людьми: звідки почалось горіти - з хати чи з стодоли - і яка б могла бути причина пожежі: чи підпалено, чи, може, самі необережними були з огнем? Але ніхто нічого не знав, кожний мав свою догадку.

Роман підійшов до матері й почав вмовляти стару, дивлячись кудись убік неспокійними очима.

Годі журитися… Так уже десь мало бути… Якось-то воно буде: він, Роман, не дасть їм загинути, підпоможе і лісу купити, і хату поставити… Ось він побалакає з Семеном, може, щось удвох й поворожать…

Наумиха слухала і лиш хитала безнадійно головою. Вона, мов той слимак у свою шкаралущу, сховалась у власне горе й не сподівалась вже кращої днини…

Семен ледве очумався. Він підходив до обгорілих снопів, що лежали скрізь по подвір'ю й димілись, перевертав їх, оглядав. Ось лежить його праця, його кривавиця, його надія: чорна, мокра, чадна… Ось дивиться на його чорна, обсмалена руїна хати, жужмом лежить на позаливаній землі усяке добро, ламає руки дружина, як смерть, ходить мати…

Але чудна річ: Семен дивиться на все це, як на чуже, в його серці немає того острого болю, того жалю, який повинен би бути. Семен це сам помічає, і йому навіть дивно… Він чує, що ноги самі, без його волі, носять його по подвір'ю, руки самохіть підіймають усяке манаття, складають у повітку, що мав чудом яким заховалась від вогню… Йому наче байдуже до всього. Чи то справді камінь який. впавши на голову, пригнітив мозок, що там не ворушиться нічого, таки нічогісінько?..