Трохи пітьми

– Той самий сценарій! – волаю я, перекрикуючи вітер, що реве в наших вухах. – Скрізь у житті Лорни я бачила той самий сценарій. Лорна підіймалася, творила чудо і намагалася покінчити із собою, стрибаючи вниз. У найширшому розумінні! Лорна! Дивись на нас!

Всі переводять погляди на неї. Хоча Лорна сидить тут же, за метр від мене, ця несподівана сутінь і штормовий вітер створюють ілюзію, ніби Лорна зменшилась у кілька разів… Або ніби я дивлюся на неї через перевернутий бінокль. Лорна повільно підіймає голову. Мене проймає відчуття, ніби Лорна зараз перебуває в зоні надпотужної гравітації, і кожен рух дається їй непереборно важко. Я зараз тут, біля вогню, а Лорна – десь там, на краю чужого світу. В пітьмі.

– Лорна! – кричу до неї. – Коли сонце виходило з-за хмар, твоя депресія відступала, коли сонце зникало, депресія посилювалася! Все твоє життя зачепилося за той день у горах. Ти прокручуєш усім своїм життям той самий день на різні лади! Навіть сьогодні, зараз, якоюсь частинкою себе ти проживаєш той самий день неподалік від Шайтанового озера!

Віра роззирається, і Алік, і я роззираємося й переконуємося, що те, що стало видно мені – не ілюзія. Ми зараз на вершині тієї самої скелі, майже у повній темряві, вітер доносить сирий озерний запах, а дуже здалеку долітає нестямне валування псів.

– Ти проживаєш досі той самий день тільки з однієї причини! Ти не прожила його ще жодного разу до кінця!

– «НІ!» – кричить Лорна з краєчку скелі. Вона заперечливо мотає головою, її волосся на вітрі страшно розвіюється.

– Щоразу, коли ти доходиш до краєчку і здійснюєш чудо, ти лякаєшся!

– «НІ-І-І!»

– …лякаєшся і намагаєшся викреслити зі свого світу тут частину тебе, яка ці всі чудеса й робить! СИЛА, ЩО СТОЇТЬ У ТЕБЕ ЗА ПЛЕЧИМА – ЦЕ І Є ТИ! ТА САМА ТИ, ЯКА ПОВІРИЛА, ЩО МАЄ СИЛУ ЗАГАСИТИ СОНЦЕ!!!

Мої слова, важкі, мов глина, летять у Лорну, як в потьмарену озерну гладь. Після глибокого сплеску я відчуваю: вони попали, куди слід. Лорна, долаючи Гравітацію, розвертається до нас спиною і розкриває обійми. Щось щільне і напружене вривається в неї. Вітер поволі слабшає, і Лорна безвільно падає на землю.

Я кидаюся до неї, підіймаю із землі її голову, притуляю її до свої грудей.

– Жива, жива… – ридаю я. – Слава тобі Господи, жива! Лорна усміхається.

– Жанна, ти свята, – шепоче вона мені.

Я не даю їй говорити, тільки притуляю до своїх грудей, обіймаю і плачу.

Жанна з Лорною підходять до багаття. Я здивований тим, що темрява над Шипотом практично моментально розсіялась. Хмари порідшали, з-за них виглядає сонце.

– Дивіться, сонце, – озивається Віка, яку всі після вчорашнього чомусь називають Вірою. Знову ці Алікові маніпуляції…

Я закурюю. Алік, Віка й Жанна жваво обговорюють раптову переміну погоди. Алік з гумором розповідає, що неодноразово був свідком того, як погода кардинально мінялася в моменти рішучих духовних трансформацій у його колег-екстрасенсів. Жанна обіймає Лорну за плечі з одного боку, а Віка (нізащо не назву її Вірою!) – з іншого. Вони сміються з Алікових дотепів і поводять себе вільно й невимушено, мовби на відпочинку після напруженої роботи.

З того, що долетіло до моїх вух, я зробив деякі висновки. Зокрема, стало ясно, що цей жук переконав дівчат, буцім щойно Лорна, а також усі вони, пережили велике духовне по-трясіння-зцілення…

Я з болем усвідомлюю, що безнадійно програв цю гру Алікові. Алік намагається не дивитися в мій бік, бо напевне знає, що я єдиний з присутніх, хто насправді бачить, як найменшу нагоду цей шарлатан використовує, аби зміцнити свій імідж гуру. Навіть цю химерну мінливість погоди, притаманну для гір, він ухитрився використати собі на руку. От жучара!

От… щойно ми перетнулися поглядами, й Алік винувато відводить очі. Соромиться. Чи боїться?… Звісно, йому б за краще було, якби мене тут не було взагалі. Тоді б він безроздільно заволодів довірою дівчат. Премудрий гуру в оточенні юних створінь – приваблива роль не для одного «духовного шукача». Я його навіть розумію, чесно.

І все-таки, мені зараз боляче й прикро через те, що то я – саме я вигадав, я організував цей з'їзд, я йшов на ризик, а він… він пожинає плоди слави. Завжди чомусь так.

Кидаю недопалок у ватру і, щоб якось відволіктися, починаю докладати дров до багаття.

– Йостеку! – гукає Віка. – А ти бачив, як під час буревію з'явилася та сама скеля, де була колись Лорна з дядьою?

– Ні, – буркаю я.

Алік натомість втручається жвавим голосом:

– А мені здається… мені здається, друзі, я навіть озеро під горою бачив! Це взагалі фантастично! Такої сили психокінезу я ще не зустрічав! Лорна, у тебе великі здібності!

На ці компліменти Лорна невпевнено посміхається. Я ще ніколи не бачив її такою зм'яклою й розпруженою.

– А я ще ніколи не бачив, як формується секта, – кидаю їм. Передразнюючи гуру, додаю саркастично: – Це взагалі фантастікі!

Дівчата трохи ніяковіють, Алік теж пригасає, але, видно, не хоче втрачати ейфоричного настрою, який вдалося створити в собі й у групі.