Трохи пітьми

Тепер він повністю голий. Герман підкладає у вогонь іще пару гілок, і полум'я спалахує новим жарким життям. Кілька секунд, сперши руки в боки, Герман дивиться на багаття, а потім знову дивиться на мене своїм загадковим темним поглядом.

– Я знаю, що треба зробити, аби спокутувати вину, – і з цими словами він кидає у вогонь купу свого одягу, від чого ми на хвилину опиняємося майже у повній темряві. Але вогонь якимось дивом береться перетравлювати таку непросту їжу. При цім викидає клуби в'язкого диму.

Алік весь цей час мовчить, він сперся на свій дрючок підборіддям і дивиться, як полум'я поступово поїдає важкі нічні делікатеси. Герман, блимаючи прутнем, перегортає одежу у вогні довгою палицею.

– На, це тобі, – він кидає шкірянку в Аліка, й та, брязкаючи металевими кліпсами, падає на землю поруч.

Тільки я, здається, не розумію нічого.

– Ти можеш нормально пояснити, що ти витворяєш?

Герман розвертається до мене.

– Я йду в гори. Сам. Голий і босий. Це буде тривати десять днів.

– Одинадцять буде краще, – не відриваючись від дрючка, не розтуляючи рота, не відводячи очей від вогню, кидає Алік. – Для шамана має значення число «одинадцять».

– Але навіщо?!!

– Вмирати. Якщо природа захоче, за цей час вона встигне забрати мене. І це буде моя пожертва. Якщо природа захоче мене відпустити, вона дасть мені їжу і воду. І тоді це теж буде розплатою за всі мої гріхи. Можливо, мене розтерзають друзі-вовки, до яких я зараз піду. Можливо, я здохну із холоду. Але я це зроблю. Аріведерчі, дорогі мої.

– Аріведерчі, брате-шамане, – каже Алік і піднімає руку на прощання. – Яку тобі станцювати пісню на прощання?

– Ей, ви шо?Люди! - озиваюся я. – Ви шо, подуріли?

Герман дивиться на Аліка.

– Станцюймо на прощання щось веселе, іде? Наприклад, «Кукареллу».

– Афрік Сімон? Хо-хо, моя молодість!

– Так, Афрік Сімон, «Кукарелла».

– Та, бляха-муха, шо ж ви робите?! Алік? Герман? Ви чого?

– Починай, батьку, – каже Герман.

Я з відвислою щелепою спостерігаю, як Алік спинається на рівні ноги і раптом, приплескуючи й притоптуючи, починає видавати ротом дивні звуки.

На свій жах я ще й впізнаю цю дебільну пісеньку – амана кукарепла, чи як її. І тут починає приспівувати Герман, пританцьовуючи:

– Мулюнді ва мюланді, хафа-нана! Амана кукарелла, ша-ла-ла-ла!

На мене нападає істерика. Двоє дорослих чоловіків, пристрибуючи, притопуючи, танцюють довкруж вогнища, мов дикі.

– Стійте! Не робіть цього! Так же не можна!

Та вони танцюють з дедалі більшим завзяттям. Мені здається, якісь невидимі глядачі підтримують їх. Навіть більше, мене охоплює моторошне, божевільне враження, ніби ці двоє танцюють просто зараз на грандіозній сцені світу, і вселенський невидимий натовп із темряви підспівує їм та підбадьорює криками.

– Ва-кі рі-ді Ва-кі-рі-да-ю та – Пула, Пула, Но-вена-а Хей, вакі-ю да-ю та – Ду-руку Ха-фа-на-на! Ва-кі рі-ді Вакі-рі-да-ю та – Пу-ла, Пу-ла, Но-вена-а! Амана куркарелла-а-а ша-а-а…

ла-а-а… ла-а… і хором: ЛА!!!

Я не встигаю помітити, як і куди щез Герман. Бачу тільки задиханого, спітнілого Аліка – він на краю пітьми й тиші вдивляється десь у бік потічка… Мені відняло мову. Я тяжко опустився. Голова йде обертом.

– Так не можна ж! Ви дорослі люди! – кидаю я Алікові в розпачі й (звідки це в мені?) ненависті.

Алік втомлено сідає на свою ковбичку і хусточкою втирає з чола піт. Він дивиться на мене зі співчуттям, зажурено. Мені лячно.

– Світ великий і таємничий, Йостеку Одного дня ви це зрозумієте.

Він відхиляється трохи назад, підіймає з трави Германову шкірянку. Розтріпує її, та дзеленчить.

– Непогана, – каже він і накидає куртку собі на плечі, ніби все так і має бути. Ніби нічого не сталося. Сива щетина на його круглій підпухлій морді блищить. Розбита губа з чорною засохлою кров'ю, товсті окуляри на резинці, задумане обличчя, ціпок, на який опирається Алік, і байкерська куртка на плечах – знаю, воно безглуздо, але зараз все це здається мені якимись таємничими атрибутами справжнього шамана. Та я вчасно нагадую собі, що ця драматургія потрібна, виключно аби забити мені баки.

Зненацька, зовсім із протилежного боку хтось гукає нас. Із темряви виходить Віка. Вона обкурена й налякана.

– Ходіть дівчат заберіть. У них там серйозні проблеми. Ми похапцем збігаємо до табору панків.

Там усі з білими обличчями. Такими білими, аж світяться у темряві. Повна мовчанка. Вони збилися докупи, ці молоді дружні панки, збилися докупи, звільнивши простір для гри тіней. У самому центрі вільного місця сидить непорушна, ніби камінь в степу, Лорна із нерухомим обличчям. її очі прикриті, вона дивиться на кінчик носа. її лице холодне й красиве, у ній ввижається щось більше. Біля її нщ скрутившись клубком, лежить тіло і плаче. Я з жахом упізнаю в нім Жанну. Моє серце стискається з жалю й перестраху.

– Що тут відбувається?

Жанна лежить у пилюці й обіймає руками Лорнині коліна. Захлинається сльозами. Видає страшний рев і знову заходиться скімленням. Плач її просто роздирає душу. Крізь схлипування Жанна видушує: