Трохи пітьми

– НІЧОГО! – вигукує вона і жбурляє миску в Аліка. Вона не плаче по-людськи, а скавчить. До Жанни підсідає Лорна. Обіймає одною рукою і починає щось шепотіти, ніжно гладити.

Алік знічено мовчить, він підбирає з трави негарно розкидані макарони з кількою. Всі інші теж мовчать. Вдають, наче нічого не сталося. Жанна й Лорна зникають у наметі.

Настає та мить на Шипоті, що находить стан, коли немає певності, чим би хотілось зайнятися. Може, сходити на водоспад, поплюскатися в «джакузі»? Чи піти он на ту полонину навпроти назбирати чорниць? Або взагалі, піти на цілий день у гори, підкорити оцей височенний підйом, що тільки здалеку видається простим і ненапруженим?

Всі ліниво лежать довкола вогню. Крізь м'яку пелену сонце гріє напрочуд ніжно. Під розсіяним світлом хочеться куняти, не до кінця поринаючи в сон… Плечі стають лінивими, руки важкими, злипаються очі.

– Ще по чайкові? – запитує Йостек, і Віка ствердно киває. Поки Йостек готує черговий казанок чаю, курці меланхолійно курять, некурящі смокчуть соломинки. Внизу, наскільки дозволяє зір, бачу – відбувається те саме, що й учора, й позавчора. Особливо ініціативні вже почали стандартні дії: хто пішов купатися, хто до лісу гратися. Основна ж маса народу поглинута почухруванням власних дуп і перевертанням з боку на бік біля своїх музичних скриньок. В когось лунає Jefferson Airplane. У нас про ранковий інцидент ніхто вже й не згадує. Все тихо, спокійно, аж наганяє лінь. Знову задумуюся – чим мали б займатися насельники табору самогубців? На думку першою спадає програма: чекати невідомих «координаторів», це заняття нескладне, і його легко можна поєднати з іншими. Оповідати історії. Mo', справді розговорити когось із присутніх? Та схоже, це діло більше для ночі, коли не видно лиця й можна розказувати так, ніби для себе. Можна гадати з приводу того, навіщо ми тут насправді опинилися. Теж заняття не з продуктивних. Утім, перевіримо:

– Лорна! – гукаю дияволицю. Вона підіймає очі.

– От ти учора так репетувала, щоб Алік розказував про своє життя. Ну, він розказав. А ти нахріна приперлася?

– Шоб такі пиздюки, як ти, не зайобували. Але бачу, помилилася.

От і поговорили. Йостек наливає мені в закіптюжене горнятко ще чаю. Він з Аліком і Віка мирно гомонять про біополя та різні цілительські прийомчики. Коли Йостек почав розказувати про те, що йому відомо про фестиваль, я присунувся до товариства.

– Взагалі-то, – каже Йостек, – я про це багато й не знаю. Так, читав на одному напівзакритому форумі в інтернеті, буцім жила собі одна дівчина, закохалася у хлопця. А він лохотрон-щиком виявився. У неї квартиру видурив, продав, попутно ще й дитину їй зробив, а сам утік. У дівчини з того всього стався викидень, і сама вона ледь у дурку не загриміла. Настільки було все безпросвітно, що одного похмурого дня дівчина вирішила покінчити із собою. Але якесь диво її від цього відвернуло і дівчина передумала кінчати самогубством. Натомість зайнялася мережевим маркетингом ув «Оріфлеймі» і досягла в цьому реалізації своїх мрій. Жартую. Але дівчина хоч і працювала в мережевому маркетингу, вдома займалася самовдосконаленням, читала Ошо, Лазарєва, практикувала очисні клізми, і в якийсь момент відчула, що у неї перед силою, яка її врятувала, є боржок, причому, поки вона працювала у косметичній мережі і принагідно чистила собі киш-ківник, набігли конкретні проценти, і взагалі, як каже мій товариш, тьотка відчула, що прийшло «врем'я піть Херши». Отож вона, щоби віддати цей борг, зібрала на природі групу людей, яким по життю довелося стикнутися з подібними кризами. Ця жінка спробувала допомогти їм. Роздуплити, як каже Лорна. І ходять чутки, це їй вдалося.

Самогубці уважно слухають, що оповідає цей білявчик. Йостек, користуючись нагодою, стає красномовнішим.

– Разом із однодумцями ця жінка взялася створити групи самопомочі. Я вам скажу, товариші, недурна була баба. Напевне, зналася на матпрограмуванні. Схема в неї була така. Ті люди, що успішно відбули фестиваль самогубців, теж повинні були викупити свій борг перед людиною, яка їм допомогла. Тобто вони, у свою чергу, на наступний рік мали зібрати ще по сім чоловік кожен і організувати такий фестиваль самопомочі вже десь у своїх краях. Але тут є один нюанс.

За моїми прикидами, тільки кожен сьомий зможе провести фестиваль самостійно. Для того треба мати неабиякі організаторські таланти, все-таки. І листи розіслати, і місце вибрати, і розмови провести. Але хоч би й кожен із учасників семінару, хто відчув поліпшення, дав обіцянку організувати такий фестиваль самостійно, тільки та людина, котрій це справді під силу, доводить почате до кінця. Розумієте, як хитро? Система не розростається в експоненційній прогресії, тому що всі ми різні, але деякі з нас подібні між собою.

– Хитро, – кажу я.